Хлопчики Джо. Луиза Мэй Олкотт

сновидіннях.

      Слова яскраві, мудрі й добрі —

      Усі їх я б хотів подарувати,

      Коли злетить ваш дух за обрій,

      Ми будемо усі вас пам’ятати.

      І шана, й улеслива мова

      Порушить священну тишу.

      Але моя добра промова —

      Про те, що я вас не залишу.

      Он лілії квітнуть на полі —

      Яка чудова картина!

      Навкруги високі тополі,

      Й цвіте… конюшина.

      Вона так схожа на вас.

      Поки хлопчики з реготом читали вголос цей потік свідомості, вбраний у слова, їхня мати прочитала кілька листів від недавно започаткованих журналів, які з найбільшою щедрістю пропонували їй редагувати їх безкоштовно, а також один довгий лист від юної дівчини, яка була невтішна, бо її улюблений герой помер («чи не погодиться дорога пані Баер переписати книжку й зробити кінець хорошим?»).

      Інший лист написав обурений хлопчик, якому було відмовлено в автографі, тож він похмуро пророкував їй фінансовий крах і втрату популярності, якщо вона негайно не виправить свою помилку. І ще один – від священника, який бажав знати, до якої християнської церкви вона належить. І ще один – від нерішучої дівчини, яка запитувала, за кого з двох закоханих у неї молодих людей їй слід вийти заміж.

      Гадаю, цих прикладів достатньо, щоб показати, хто і навіщо пред’являв свої права на час і без того надзвичайно зайнятої жінки, й водночас змусити моїх читачів вибачити пані Джо за те, що вона не відповідала акуратно всім підряд.

      – З листами покінчено. Тепер я витру пил, а відтак займуся писаниною, бо зовсім відстала від графіка, а новий номер журналу з черговою главою повинен вийти вчасно, попри все. Прошу тебе, Мері, не пускай до мене нікого. Я не прийму навіть саму королеву Вікторію, якщо вона завітає сьогодні в гості, – і пані Баер відкинула свою серветку, немов кидаючи виклик усьому людству.

      – Сподіваюся, що день виявиться вдалим для тебе, дорога, – відгукнувся професор Баер, який весь цей час займався читанням власної вельми об’ємної кореспонденції. – Я пообідаю в коледжі з професором Плоком. Він приїжджає до нас сьогодні. Jünglings можуть перекусити на Парнасі. Тож у тебе буде спокійний день, – і, розправивши зморщечки турбот на її лобі прощальним поцілунком, цей гідний чоловік пішов, з кишенями, набитими брошурами, тримаючи стару парасольку в одній руці й мішечок каменів для майбутньої лекції з геології – в другій.

      – Якби чоловіки всіх літературних дам були такими дбайливими янголами, ці пані жили б довше, й писали б більше. Хоч, можливо, це не стало б благом для людства, адже більшість із нас і так пишуть занадто багато, – сказала собі вголос Джо, помахавши чоловікові на прощання мітелкою для змітання пилу, а той у відповідь, віддаляючись від будинку, салютував їй парасолькою.

      Роб теж вирушив до коледжу на заняття й зі спини був так схожий на батька – з брошурами в кишенях і мішечком в руках, широкоплечий і статечний, що мати, відвернувшись від вікна, засміялася й сказала радісно:

      – Благослови, Господи, моїх двох дорогих професорів,