Хлопчики Джо. Луиза Мэй Олкотт

Як? Правда? Оце так! Як це мило! – і кинувшись слідом за нещасною жінкою, яка прямувала до дверей, пані Парман гаряче вигукнула: – Не звертайте на нас уваги! Я знаю, ви зайняті, але тільки дозвольте мені потиснути вашу руку, і ми відразу підемо.

      Відчуваючи, що виходу немає, пані Джо обернулася й простягнула руку, як тацю з канапками, дозволивши енергійно трясти її, поки матрона говорила з пристрастю, яка трохи лякала:

      – Якщо ви коли-небудь приїдете в Ошкош, вашим ногам не дадуть навіть торкнутися тротуару: натовп понесе вас на руках, ми всі будемо страшенно раді вас бачити.

      Подумки вирішивши ніколи не відвідувати це експансивне містечко, Джо відповідала так сердечно, як тільки могла. Тільки після того, як вона написала своє ім’я в альбомах, забезпечила кожну відвідувачку сувеніром і перецілувала всіх по черзі, вони нарешті пішли, щоб відвідати «Лонгфеллера, Холмса та інших», яких, слід від душі сподіватися, не було в той момент вдома.

      – О, лиходію, чому ти не дав мені втекти? Боже мій, яких дурниць ти наговорив цьому репортерові! Сподіваюся, нам простяться подібні гріхи, оскільки навіть не знаю, що стало б із нами, якби ми не вдавалися до такого роду хитрощів. Стільки супротивників на одного – це нечесно, – зі стогоном казала Джо, вішаючи фартух у стінній шафі холу.

      – А он ще відвідувачі! Йдуть сюди алеєю! Ховайся, поки вони ще далеко! Я перейму їх! – вигукнув Тедді, озираючись на матір зі сходів веранди, куди він вийшов, щоб нарешті вирушити на заняття в школу.

      Джо кинулася нагору й, зачинивши двері, спокійно дивилася на молодих дівчат з учительської семінарії, які розташувалися на галявині під вікнами. Оскільки їм не було дозволено увійти в будинок, вони розважалися, як могли: збирали квіти, робили собі високі зачіски, їли принесені з собою бутерброди й відверто висловлювали свою думку про садибу та її мешканців, поки нарешті не пішли.

      Певний час тривала тиша, однак, коли Джо нарешті сіла за письмовий стіл, з наміром присвятити довгий день напруженій роботі, додому прийшов Роб, щоб повідомити їй, що в коледж приїжджає велика група членів Спілки молодих християн. З них двоє чи троє знайомі з нею і хочуть засвідчити їй свою повагу.

      – Щоправда, збирається дощ, тож вони, швидше за все, не прийдуть. Однак тато вирішив, що краще тебе попередити, на той випадок, якщо все-таки вони зберуться зайти. Ти ж завжди погоджуєшся прийняти хлопчиків, хоч і виявила жорстокість серця до дівчаток, – сказав Роб, який чув від брата про відвідувачок з учительської семінарії.

      – Хлопчики не схильні до бурхливих одкровень та почуттів, тож їх візит я зможу винести. Згадай, коли нещодавно була група дівчаток, одна з них упала мені на груди зі словами: «Душа моя, люби мене!». Мені дуже захотілося добряче її струснути, – сказала Джо, енергійно витираючи перо.

      – Можеш бути впевнена, що ці молоді люди нічого подібного не зроблять, але вони, напевно, проситимуть автографи, тож тобі краще заздалегідь приготувати кілька десятків, – сказав Роб, викладаючи на стіл стопку