Хлопчики Джо. Луиза Мэй Олкотт

трохи боюся. Він такий великий, засмаглий і самовпевнений, хоч, зізнатися, дуже симпатичний, – додала Мері, з дурнуватою усмішкою: незнайомець, очевидно, сподобався їй, попри зухвалість.

      – Весь день мені не давали писати, і я твердо вирішила попрацювати хоч ці останні пів години, щоб закінчити розділ. Скажи йому, хай іде, я не спущуся, – вигукнула Джо сердито.

      Мері вийшла, а незабаром до її господині, яка мимоволі прислухалася, долинули спочатку приглушені звуки голосів, а потім переляканий крик Мері. Знаючи про манери репортерів, а також про те, що її покоївка – гарненька й боязка дівчина, пані Баер відкинула перо й кинулася на виручку. Спускаючись вниз з найвеличнішим виглядом, вона на мить зупинилася, щоб уважно подивитися на незваного гостя, почасти схожого на розбійника. Він, здавалося, намагався штурмом взяти сходовий марш, який Мері хоробро захищала.

      – Хто ця людина й чому він наполягає на тому, щоб залишитися в будинку, після того, як я відмовилася з ним зустрітися? – запитала пані Баер таким голосом, що мав вселити в душу гостя побожний страх.

      – Не знаю, мем. Він не представився, але каже, що ви пошкодуєте, якщо не побачите його, – сказала розчервоніла й обурена Мері, відступаючи з позицій, які захищала.

      – А хіба ви не пошкодуєте, якщо я піду? – запитав незнайомець. Він підняв на розгнівану господиню будинку усміхнені чорні очі й сміливо попрямував до неї, простягнувши обидві руки й виблискуючи білозубою усмішкою, яка трохи ховалася за довгою чорною бородою.

      Джо кинула на нього один уважний погляд, бо голос здався їй знайомим, а потім і зовсім здивувала Мері, обхопивши розбійника обома руками за шию та радісно вигукуючи:

      – Мій любий хлопчику, звідки ти з’явився?

      – З Каліфорнії, спеціально, щоб побачити вас, мамо Баер. Ну, так хіба ви не пошкодуєте, якщо я піду? – промовив Ден, сердечно цілуючи її.

      – Подумати тільки! Я звеліла випровадити тебе з дому, після того як цілий рік мріяла про цю зустріч, – засміялася Джо й, узявши мандрівника за руку, попрямувала з ним до вітальні.

      IV. Ден

      Серед предків Дена, поза сумнівом, були індіанці. В усякому разі так думала Джо. Власне, не тільки тому, що він любив бурхливе, повне мандрів життя, а й через зовнішність, яка з роками ставала дедалі оригінальнішою. У свої двадцять п’ять це був дуже високий, м’язистий, з виразним смаглявим обличчям парубок, уважний погляд якого наголошував на вкрай загострених почуттях. Його манерам не вистачало витонченості, зате не бракувало енергії й готовності швидко відповісти словом на слово, ударом на удар.

      Очі хлопця, як і раніше, горіли вогнем і дивилися вкрай пильно, наче життя тільки те й робило, що привчало його триматися насторожі. Показове бажання демонструвати міць і бадьорість зачаровувало тих, хто знав про небезпеки й радощі його повного пригод існування. Саме так виглядав він тепер, розмовляючи з «мамою Баер», яка ласкаво тримала у своїх долонях сильну смагляву руку Дена.

      Непідробна любов