Глибше, ніж секс. Мария Волкова

прищі, і круглу пудру.

      – Зараз ми тебе відреставруємо, – піднявши пенал на рівень плечей, промовила я і взялася до роботи: витиснула з тюбика зелену мазюку на місця синців і дівчина сіпнулася.

      – Вибач, я тиснутиму легше, – зніяковіла я.

      Легкими рухами я замальовувала їй синці. М’язи обличчя дівчини воліли скривитися від болю, але вона терпіла. Погляд її був прикутий до мого сконцентрованого обличчя, і від цього я почувалася незручно. Не люблю, коли хтось дивиться на мене впритул. Тоді я не знаю, куди подітися, погляд починає відволікатися від роботи і стрибати по обличчі людини або по кімнаті, аби тільки не зустрітися з очима навпроти. Вона вдивлялася мені у вічі, намагаючись приховати біль від моїх старанних доторків пальцями. Вдивлялася, наче знала, що я щось приховую. Уста були міцно зціплені, вона намагалися вгамувати біль, а очі світилися і усміхалися. Коли я закінчила замальовувати синці, то взяла в руки круглий спонжик, який вже був трохи оранжевий від мого користування, торкнулась ним розсипчастої поверхні пудри і декількома легкими рухами завершила реставрацію.

      – Тепер ти лялечка, – задоволено мовила я, пишаючись своєю роботою.

      Ми вийшли з під’їзду. Було вже темно. Восени швидко темніє і цього достатньо, щоб не любити осінь. Зранку було надто важко віддерти обличчя від подушки і вилізти з-під теплої ковдри, бо коли б ти не прокидалась, завжди темно. А додому доводилося повертатися раніше, ніж влітку, бо темніло надто швидко. Темрява поглинала дні і, напевне, це було однією із причин осінньої хандри. Час наче швидше летить, а отже, і тобі потрібно тиснути на газ. Людям завжди страшно. Страшно, коли час втікає від них, а людям так ніколи й не вдасться його наздогнати. Коли ти, наче стоїш на типовому українському роздоріжжі, на якому не залишилося рівного асфальту, лише одні ями, і не знаєш, куди йти і що робити далі. Та й ніхто тобі не зарадить, не підкаже і не виділить бюджету на ремонт цих ям, бо кожен зайнятий латанням власних.

      Зате восени місцеві алкоголіки могли вилазити зі своїх схованок у підвалах раніше. Вилазити і лякати перехожих, мене в тому числі, водночас із цим випрошуючи в них гроші на нову пляшку. А потім з гучною озвучкою оббльовувати сміттєві баки, які вже декілька днів тріщать від паперових стаканчиків, одноразових пакетів і недоїдків, тому що місцева влада не виділяє достатньо комунальників для прибирання або виділяє тих, хто мешкає за містом і щодня потерпає від проблем із транспортом, особливо під час зими. Проблеми в містах завжди однакові: мала кількість комунальників та надмірна кількість алкоголіків.

      Віолетта знала, де знаходиться заклад, у який ми прямували. Це місце, походу, було місцем збору неформалів і творчих людей. За барною стійкою було безліч видів алкоголю, а особливо пива з невідомими мені етикетками та дорогого віскі. Я любила хороший дизайн етикеток для алкоголю. Тут були різні: однотонні, кольорові, в одній кольоровій гамі, з яскравими надписами, з героями мультфільмів чи коміксів, та ще багато чого, тому мені одразу сподобався цей заклад.

      – Ходімо,