1984. Джордж Оруэлл

незворушним. Він встав і повільно пішов до дверей.

      Розділ 2

      Взявшись за ручку двері, Вінстон побачив, що залишив щоденник відкритим на столі. «Геть Старшого брата» було написано всюди, причому такими великими літерами, що розібрати написане можна було з будь-якої точки в кімнаті. Це було неймовірно безглуздо з його боку. Але навіть у паніці він не хотів забруднити кремовий папір, закривши записник, коли чорнила ще були вологими.

      Він набрав у легені повітря і відкрив двері. Миттєво на нього накотилася тепла хвиля полегшення. Біля його дверей стояла бліда, пригнічена жінка з тонким волоссям і зморшкуватим обличчям.

      «О, товаришу, – сказала вона похмурим, ниючим голосом, – мені здалося, що я чула, як ви увійшли. Чи могли б ви підійти поглянути на нашу кухонну раковину? Здається вона засмітилася, і…»

      Це була місіс Парсонс, дружина його сусіда по поверху. Взагалі слово «місіс» дещо засуджувалося Партією – ви повинні були називати всіх «товаришами» – але з деякими жінками це слово зривалося з язика інстинктивно. Це була жінка років тридцяти, але виглядала вона набагато старше. Складалося враження, що в зморшках на її обличчі накопичувався пил. Вінстон пішов за нею по коридору. Майже кожен день щось то відвалювалося, то ламалося, то засмічувалося. «Перемога» – це старий багатоквартирний будинок, побудований приблизно у 1930 році, і він вже буквально розвалювався на шматки. Штукатурка постійно відшаровувалася від стель і стін, труби лопалися при кожному сильному морозі, дах протікав щоразу, коли випадав сніг, опалювальна система зазвичай працювала лише на півсили, якщо її геть не відключали з міркувань економії. Щоб щось полагодити – якщо ви звичайно не могли зробити цього своїми руками – потрібно було чекати санкцію від цілої низки комітетів, тож навіть найпростіший ремонт віконного скла міг затягнутися на кілька років.

      «Звичайно, це тільки тому, що Тома немає вдома», – невпевнено додала місіс Парсонс.

      Квартира Парсонсів була більшою, ніж у Вінстона, але була дуже убогою. Все виглядало якимось обшарпаним і поламаним, ніби тут щойно шаленів якийсь великий дикий звір. На підлозі валялися ключки, боксерські рукавички, здутий футбольний м'яч, кілька вивернутих спітнілих шорт, а на столі височіла купа брудного посуду, яка стояла на рваних зошитах. Стіни «прикрашали» прапори Молодіжної ліги та Загону юних розвідників, а також великий плакат із зображенням Старшого Брата. Пахло вареної капустою, як і завжди у цій будівлі – здавалося, цим запахом були вже просякнуті всі стіни будинку – але зараз цей запах перебивав різкий сморід поту, причому з першого вдиху ти розумів (як саме, пояснити неможливо), що це піт людини, якої зараз немає у приміщенні. У сусідній кімнаті хтось за допомогою дерев'яного гребінця і рулону туалетного паперу намагався грати військовий марш, який все ще лунав з телеекрану.

      «Це діти, – сказала місіс Парсонс, кинувши на двері переляканий погляд, – вони сьогодні не виходили гуляти, і звичайно ж…»

      У