1984. Джордж Оруэлл

виразка почала свербіти.

      «Група від тридцяти до сорока!» – гавкнув пронизливий жіночий голос. «Група від тридцяти до сорока! Будь ласка, займіть свої місця. Від тридцяти до сорока!»

      Вінстон підскочив і став по стійці «струнко» перед телеекраном, на якому вже з'явилося зображення молодої жінки, худорлявої, але м'язистої, одягненої в туніку та кеди.

      «Згинання і розгинання рук!» – промовила вона. «Повторюйте за мною. Один два три чотири! Один два три чотири! Нумо, товариші, бадьоріше! Один два три чотири! Один два три чотири!..»

      Біль у грудях після нападу кашлю трохи затьмарив враження від сну, але ритмічні рухи знову оживили їх. Поки Вінстон машинально крутив руками назад і вперед з виразом непохитної радості на обличчі (а саме такий вираз обличчя вважається правильним під час ранкової зарядки), він з усіх сил намагався подумки повернутися в часи свого раннього дитинства. Це було надзвичайно складно. Життя до п'ятдесятих років ніби стерлося з пам'яті. Не було ніяких записів чи інших свідоцтв, до яких можна було б звернутися, і навіть його власне життя здавалося якоюсь примарою. Ти наче пам'ятаєш якісь масштабні події, які, з великою ймовірністю, зовсім і не відбувалися, точніше ти пам'ятаєш якісь окремі деталі, але не можеш відтворити у пам'яті всю картину. А ще були довгі часові провали, коли взагалі не було спогадів про події, які сталися в ці періоди. У старі часи все було інакше. Навіть назви країн та їх обриси на карті були іншими. Наприклад, Злітна смуга № 1 в ті дні так не називалася: її називали Англією або Британією, хоча Вінстон був абсолютно впевнений, що Лондон завжди називався Лондоном.

      Вінстон не міг точно пригадати час, коли Океанія не була у стані війни, але він був майже впевнений, що в його дитинстві був досить тривалий період миру, тому що один з його ранніх спогадів був про повітряну атаку, яка, здавалося, сталася зненацька. Можливо, це був час, коли на Колчестер була скинута атомна бомба. Він не пам'ятав самої атаки, але він пам'ятав, як батько стискав його руку, коли вони бігли кудись вниз, вниз, вниз, у якесь місце глибоко під землею. Він пам'ятав кручені сходи, які грюкали у нього під ногами, пам'ятав, що в якийсь момент він настільки стомився, що почав скиглити, тож їм довелося зупинитися і відпочити. Його мати у своїй звичайній повільній і трохи мрійливій манері йшла далеко за ними. Вона несла на руках його молодшу сестру, хоча, можливо, вона несла лише зв'язку ковдр: він не був до кінця впевнений, чи народилася тоді вже його сестра. Нарешті вони опинилися у шумному, людному місці, яке, як він зрозумів, було станцією метро.

      Одні люди сиділи на підлозі, викладеній кам'яною плиткою, а інші, щільно притулившись один до одного, сиділи на багатоярусних металевих ліжках. Вінстон з сім'єю знайшли собі місце на підлозі, а поруч з ними сиділа літня пара. На старому був темний костюм і чорний кашкет, з-під якого стирчало сиве волосся, обличчя його було червоним, а очі блакитними і повними сліз. Від нього сильно пахло джином. Здавалося, що навіть замість