1984. Джордж Оруэлл

телеекран і поговорити віч-на-віч. Вінстон ніколи не намагався перевірити це своє припущення, та й правду кажучи, не було ніякого способу зробити це. У цей момент О'Брайан глянув на свій наручний годинник, побачив, що вже майже одинадцята нуль-нуль, і, вочевидь, вирішив затриматись у Відділі Документації, поки не закінчиться двохвилинка ненависті. Він зайняв місце в одному ряду з Вінстоном, сівши через пару стільців від нього. Між ними сіла невисока світловолоса жінка, яка працювала у сусідній з Вінстоном кабінці. Відразу за ним сіла темноволоса дівчина з червоним поясом.

      І ось вже через мить з великого телеекрану у кінці кімнати вирвався жахливий скрегіт, наче працював якийсь незмазанний іржавий механізм. Це був шум, від якого зводило зуби і волосся на потилиці ставало дибки. Двохвилинка Ненависті розпочалася.

      Як завжди, на екрані промайнуло обличчя Еммануеля Гольдштейна, наймерзеннішого та найпідступнішого ворога народу. Де-не-де пролунало шипіння. Маленька рудоволоса жінка скрикнула у пориві страху та відрази. Гольдштейн був бунтівником і зрадником, який колись давно (скільки часу назад ніхто не пам'ятав) був одним з лідерів Партії, майже на рівні самого Старшого Брата, а потім почав вести контрреволюційну діяльність, через що був засуджений на смерть, проте якимось таємничим чином втік і з тих пір десь переховується. Програми двохвилинок ненависті змінювалися кожного дня, але у кожній з них Гольдштейн був головним персонажем. Він був першим зрадником, першим осквернителем чистоти Партії. Усі злочини проти Партії, всі зради, саботажі, єресь та інакодумство напряму випливали з його вчення. Йшлося про те, що він все ще живий і виношує свої підступні плани: можливо, десь за морем, під захистом своїх іноземних замовників, а можливо – як періодично ходили чутки – у якомусь тайнику в самій Океанії.

      Діафрагма Вінстона стиснулася у спазмі. Він ніколи не міг дивитися на обличчя Гольдштейна без роздираючої суміші емоцій. Це було худорляве єврейське обличчя з величезним пухнастим ореолом сивого волосся і маленькою борідкою, наче у цапа – обличчя розумне, але в той же час огидне, сповнене якоїсь старечої дурості, і цей його довгий тонкий ніс, на кінчику якого якимось незрозумілим чином трималися окуляри. Обличчя його нагадувало морду вівці, і голос теж мав якийсь овечий тон. Гольдштейн виплескував свою звичайну отруйну словесну атаку на доктрини Партії – атаку настільки перебільшену і спотворену, що навіть дитині було б зрозуміло, що це повна маячня, але при цьому все ж досить правдоподібну, щоб посіяти у комусь не настільки кмітливому, як він, зерно сумніву і наповнити голову бідолахи тривожними думками. Він ображав Старшого Брата, засуджував диктатуру Партії, вимагав негайного укладення миру з Євразією, виступав за свободу слова, свободу друку, свободу зібрань, свободу думки, викрикував, що справжня ідея революції була спотворена – і все це лунало у такій стрімкій манері, яка була свого роду пародією на звичний стиль партійних