Остап Вишня. Невеселе життя. Группа авторов

значить.

      У ч. 2 Віденської «Волі» І. Фещенко-Чопівський вмістив статтю під назвою: «Що може дати Україна Західній Європі?» Знаєте, що він пише.

      Може дати:

      – 10 міліонів тон усякого збіжжя.

      – 300–600 тисяч тон цукру.

      – 100 тисяч тон марганцової руди.

      – 500 тисяч тон залізної руди.

      Фосфорити, сіль, соду, залізо, ліс і т. п., і т. п.

      Багато де-чого.

      Що може, то може. Факт!

      Але не дасть. Єй-Богу, не дасть!

      Та щось і не чути, щоб готувалася дати.

      Так ще чутки ходять, що селяне готують для Західної Європи оглоблі, кілки і прочі деревляні важкі вироби.

      Це Західна Європа одержить безумовно.

      Хай тілько прийде.

Спогади Миколи Балаша про Остапа Вишню13 листопада ст. ст. 1889 р. – 3 березня 1921 р.

      П. Грунський. Дійсне прізвище Павло Михайлович Губенко, родився 13 листопаду ст. ст. 1889 року в м. Груні на Полтавщині, де його батько був управителем маєтку (приказчиком) пані Ротт. В дитинстві ми рідко зустрічалися, хоть його мати була рідною сестрою мого батька, але маєток пані Ротт «Чичва» був віддалений 3 версти від м. Груні. Пригадую ще й тепер, що мені робили велику радість, як бувало мій батько запрягаючи коня, каже: «Поїдемо, Миколо, до тітки Параски (так звалась Павлова мати)». З тої доби пригадую лише те, що, приїхавши до тітки в «Чичву» і спитавши, де є Павло, тітка відповіла: «Де ж має бути Павло, як не на стайні». Павло дуже любив коней, а особливо любив дивитись, як конюхи «об’їжають» якогось молодого коня. (В маєтку плекали расову породу коней.) Один раз, коли приїхали до Чичви, то Павло, зустрівши мене весело оповідав: «Я сам уже їзджу верхи на коні в поле і без сідла».

      До народньої школи я не ходив з Павлом до одної, бо в Груні було їх дві. В тій, де вчився Павло, там учителем був уже немолодий чоловік Іван Максимович Мовчанов, якого всі в Груні любили і який користався великою пошаною між населенням, а <до> того ж був великим приятелем Павлового батька. Школа була Міністерства Народньої Освіти. Я ходив до Нової Земської школи недавно поставленої, яка була тільки через дорогу від нашої хати. Вчився Павло добре, бо по скінченні народньої школи, коли ми з батьком приїхали до Чичви, то Павло показував мені «похвальний лист» і якусь книгу, які він дістав за добре учення в нагороду.

      Далі Павло вчився після народньої школи ще в повітовім місті Зінькові в «городському училищі», по скінченні якого був <прийнятий> на «казьонний щот» до київської воєнної фельдшерської школи, де приймалися діти запасних нижчих чинів російської армії, і він як син старшого унтер-офіцера Михайла Губенка був по складенні вступного іспиту прийнятий. По скінченні цеї школи Павло мусив одбувати шість років військової школи за те, що вчився на «казьонний щот». Цю всю добу я з Павлом не бачився.

      Побачився з ним восени 1911 року в м. Груні, де ми якось обидва випадково зійшлися.

      М. Грунь, народна школа, вчителює в ній Павлова менша сестра Катря, така ж весела і дотепна, як Павло, але через всякі пригоди життьові має чорні сумні очі, хоть гумору ніколи не тратить. Катря цілий вечір оповідає нам веселі сторінки з шкільного життя. Катря свідома українка, вона за навчання в школі дітей рідною