Остап Вишня. Невеселе життя. Группа авторов

представники, усіх значить, офіцій, на чолі, значить з головним. Трохи оддаль Генеральний писарь Варивон, з пером за вухом у віц-мундірі і в білих штанах з золотими лямпасами.

      – Що, собі думаю, це все значить?

      – Зирк уперед! А з-за кордону суне Українська Держава, Ввесь Український, можна сказати, народ. Чоловіка з тридцять, попереду кабінет. Народ усе діловий, мудрий. Усі в брилях-котьолках, в полосатих штанях, в сурдутах. А позаду, евакуйовані «додому» урядовці. Усі такі оздобні, добре одягнені, і ніхто тифом не хворів.

      Коли це «наші», представники значить, як вжарять: – «Слава Вкраїнському Народові!» Я – ходу!

      А Борей тиче мені квача й мазницю.

      – Маж!

      – Кого, – кажу, – дядінька?!

      – Мене маж! Нас маж! Усіх маж!

      – На віщо, – кажу, – дядінька?!

      – Щоб дуже!

      – Та ви всі, – кажу, – й так, Слава тобі, Господи…

      – Маж! – та тупне.

      – Видихаємось!

      Ну, думаю, вимажу. Хай ще посмердять… Мазнув Борея. Мазнув писаря.

      Регочуться. Раді!..

      Аж ось писар як не підскоче до мене, та як не крикне:

      – Кричи!

      – Що?! – кажу.

      – «Славу» кричи!

      – Кому?! – кажу.

      – Народові! Державі!

      – Народові, – кажу, – можна!

      І державі можна!

      Обернувся до Винниці та як гаркну:

      – Слава Народові!!!

      І… прокинувся…

* * *

      Не спав довго.

      Нарешті, задрімав. Коли знову!!

      Ніби відчиняються в грубці дверчата, і вилазить звідтам здоровенний чортяка, синій-синій як печінка, підходить до мене, бере мене за карк, підійма, і ми кудись ніби летимо.

      – Пане, – кажу, – куди це ви мене?!

      – До лона, – каже, – матері твоєї.

      Давно вже, каже, ти її не бачив. Скільки ти, каже, утисків приймив, скільки горя!

      – Так чого-ж ви, – кажу, – пане, за карк? Ви краще, – кажу, – пане, перепустку виклопочіть! Я й сам, – кажу, – такий ніби до мами вже хочу!..

      – Мовчи, – каже. – Лети!

      – Лечу, – кажу, – лечу! Тілько ж не давіть так!

      Летимо…

      А за нами ніби хури зі збіжжом, цукром. Аж свистять! От, думаю, мамі на святки. Як раз, думаю, добре.

      Летимо…

      Аж зирк у бік! Майже поруч з нами смалить Фуксом до неба владика. У Фукса «вслєдствіе переутомленія» виріс здоровенний хвостяка.

      І він вертить ним «без всяких демократических разсужденій». Владика його кропить і приказує:

      – Ну, вивозь, вивозь, раб Божий Шмах? Один ти «вѣрующий» в мене залишився…

      Наблизились. Чую, ніби голос.

      – Покайся, Грунський, співробітником «Шляху» будеш…

      – Е, – кажу, – отче, «як по шляхах літати, та збирати, краще робить»…

      Прокинувся…

      Почав хреститися…

* * *

      Далі вже щось заплуталось.

      Комусь кричав: «Борітеся – поборете».

      З якимось пролетарієм єднався.

      І ніби в того пролетарія кров з брови текла…

      Потім ніби якийсь високий, кремезний, чорнявий пролетарій підходив до мене – прохав дозволу проповіді говорити…

      Був ніби у Винниці… Там