Остап Вишня. Невеселе життя. Группа авторов

страшної роспуки і жагучого болю виходить в неї оте саме «Ой».

      А взагалі добре. Єй-Богу добре.

Павло ГрунськийТЕАТР САДОВСЬКОГОДай серцеві волю – заведе в неволю10 лютого 1920 р.

      Про п’єсу писати не буду, – вона стара і всім відома. Скажу лише кілька слів про виконання й тих, що виконують.

      Боже мій! Боже мій!

      Куди ми йдемо, куди ми завертаємо? Що лишилося з театру? З «театру Садовського», того театру, який колись чарував і захоплював, примушував плакати й сміятися?! Може звичайно й не винен М. К. в тому, що скоїлося? Що його покинули кращі сили? А може й винен?! Не знаю!

      Але, що тепер у нього нема театру – це факт! Є щось подібне до театру і тільки…

      Дививсь оце я, як «партачили» «Дай серцеві волю – заведе в неволю». «Партачили» усердно й сумлінно. Я не буду детально розбирати виконання окремих ролів. Зазначу лише, що новим «прем’єрам» п. п. Івановій, Кривецькій, Ясинському треба ще багато вчитися, п. Івановій конче треба залишити копіювати попередню прем’єршу, бо невдала копія з поганенького орігіналу робить тяжке вражіння.

      Ну, гаразд, це актори молоді, не досвідчені. Вони, дасть Бог, ще «виграються», бо, очевидно, працюють над собою. Це помічається.

      Але те, що витворив «актор», що грав 1-го музику (я навіть його прізвища не буду називати) – це цілковитий сором. Людина очевидно зовсім забула, що він грає в театрі, та ще й в державному. Це – шарж, і шарж не тілько не дотепний, а навіть не чемний. «Гальорку», звичайно, він потішив, але це можна-ж зробити й инакше: нап’ясти на ярмарку халабуду тай «перекидаться» собі до схочу на «потѣху почтеннѣйшей публики». Коли він сам не розуміє, що робить, то режисьорові треба це припинити, ну хоть навіть збройною силою, як так не послухає. Бо це ж скандал! Єй-Богу, скандал!

      Взагалі вражіння від виконання дуже зле. І якби не чудова гра п. Левицького (сирота Іван), провал би був повний і безповоротний, п. Левицький актор, безумовно, інтелігентний, з искрою Божою. Не зважаючи на «слизьку» ролю, нігде навіть найменьшого натяку на шарж. Спокійно, витриманно і прекрасно грав він і… врятував становище.

      Щира йому за це подяка, бо рятувавши становище, він рятував і рідне мистецтво і колишню славу театру Садовського.

      Дуже приємне вражіння робить п. Івлів у невеличкій ролі парубка.

Павло ГрунськийВІД РЕЦЕНЗЕНТА13 лютого 1920 р.

      Я, єй-Богу, абсолютно не розумію, на віщо шановний М. К. Садовський написав цього листа. Що він хотів ним довести?

      Я ж і сам писав, що актори молоді, що вони виграються, що вони працюють над собою. А що його хвалили в Київі? Ну так що-ж?

      – Добре, значить, грали, то й похвалили.

      – Що ніхто з тих, що покинули трупу, ніколи в цій п’єсі участь не брав?

      Ну так що-ж?

      Грали, значить, инші, що були в його трупі тоді.

      Отже, значить, ми з шановним М. К. щодо цього однаково думаємо.

      Образити, звичайно, я нікого не хотів і не хочу.

      Я лише констатував факт, під котрим М. К. підписується обома руками. А я зовсім не для цього писав. І якби М. К. уважно прочитав, він би зрозумів, для чого писано.

      А то він почав «захищати»,