Країна гіркої ніжності. Володимир Лис

сюрчання цвіркунів, а може, й іще якихось комах, віддалене жаб’яче кумкання. Прошелестіла крилами зовсім поруч пташка. Віті стало добре й умиротворено. Наче справді хто пригорнув до себе чи поклав руку на голову. Вона тулилася до цієї ночі, тиші, зір, що рясно миготіли у вишині. Була наче їхньою частинкою – нічної благодаті, сюрчання, блимотіння зір, темної синяви неба.

      Ця несподівана тиха радість тривала доти, поки Віта раптом не збагнула, що… не знає, куди далі йти. Що елементарно заблудилася. Вони виходили на цю вулицю з іншої. Але з якої? Може, з цієї? А раптом – ні? Тоді вона ще більше заблукає.

      Лишалося одне – вертатися назад, туди, до клубу. Віта хотіла вже так і зробити, та наступної миті побачила попереду блимання маленького вогника і начеб віддалені, ледь чутні голоси. Вирішила піти туди.

      Вона бачила село вдень: малі хати (вперше була в селі) наче розбігалися, щоб потім, коли озирнеться, завмерти, очікуючи на продовження гри. Люди віталися – геть усі – з нею. Здавалося, вітаються й корови, гуси, качки, дерева. Високі тополі несли на гілках-руках сонце, східні тополі – вранці, ті, що на заході – призахідне. А коли сонце ховалося за тополі, Віта мимоволі затуляла очі долонями. Наче дітвак. Чого так, не могла б сказати. Баба Павлина наставляла – прокинешся, ковтни спершу свіженького молочка, я в холодне відерце поставлю, як видою корову, на пару мінуток, і не гаряче буде, і не вельми холодне. Ковтни й заплющ очі. Почуй, як молоко тобі квітку дарує.

      – Квітку? – здивувалася Віта.

      – Еге ж. Ту, що вчора корова з’їла.

      Віта всміхалася. Тепер вона чаїлася серед ночі й вдивлялася у ледь помітну жаринку.

      Ступила кілька кроків, спинилася.

      На неї почало раптом обвалюватися небо. Віта підняла руки над головою.

      Почула наче з далечини, а може, й неба, голос мами Дази:

      – Ти знаєш, до зір не так вже й далеко. Зовсім недалеко. Їх можна й наблизити.

      – Як – наблизити? – спитала тоді ще зовсім маленька Віточка.

      – Рукою. А ще – очима.

      – То зроби так. Я хочу зірку! – Вона аж притупнула ніжкою.

      – Це зробиш колись ти. Я зараз не можу.

      «Чому це згадалося?» – подумала Віта й опустила руки.

      За ними опустилися й плечі.

      Небо не падало, а вона стояла посеред чужого села – обманщиця, втікачка, чужа сама собі. Самій собі. Чужа такій, як стала тепер. Ще до цієї дурної поїздки. Треба йти, нічого не вигадувати, не боятися, а просто, просто, просто спитати, як потрапити до Людчиної бабусі Павлини.

      Як не дивно, далі зовсім не боялася. Охороняло небо, зорі… ще щось потаємне…

      Мама? Ні, не мама…

      Вогник притягав її з кожним кроком владніше й нестримніше. Він був тепер сильнішим за зірки над нею. Віта йшла, наче прив’язана, до блимання цієї малесенької жарини. Жариночки.

      Їх було двоє, двоє сільських молодиків, котрі на колодах біля чиїхось воріт (може, одного з них) розпивали пляшку. Як виявилося, по черзі, прямо з горла. Віта чемно привіталася і спитала, як пройти до оселі бабусі Павлини.

      – Оселі? А ми – невеселі… Ти ди, яка грамотна, – сказав один з них. – Вроді не з наших… Городська, чи що?

      – Я