Країна гіркої ніжності. Володимир Лис

то що буде? Нічка не видасть.

      – У мене хлопець в тюрмі, – аж дзвінким голосом відчеканила Віта. – Він авторитет.

      – То й що?

      – Чули про такого Еміра?

      – Нє… Якого ще Чмура? – перший.

      – А що? – другий вже трохи з осторогою в голосі.

      – Зачепите – почуєте.

      Відчула – вони збентежені. Та здаватися не хотіли.

      – Бре-бре, дівчинко… Ну признайся – бре? Заливаєш?

      – У Людки спитайте. Пішли до клубу? – І справді зробила порух, хоч голова все ще пливла. – Спитаємо?

      – Та ну тебе… Як же ти з турміянином потоваришувала?

      – Довго розказувати. – І раптом де й взявся в неї метал у голосі: – А мене проведете до баби Павлини. Пішли!

      Вони таки взялися проводити. Теліпалися, похитуючись. Від них несло перегаром. Ще чимось не вельми приємним. Та Віті було добре й трохи весело. Подумала, що не такі вже й погані ці хлопці.

      Вони щось взялися їй розповідати. Про якогось Михаська, котрий теж сидів у тюрмі. Про те, як мало платять у колгоспі на фермі. А є ж, виявляється, на світі такі міста, як Київ…

      Віта слухала й не слухала. То був особливий вечір (чи вже ніч, адже кіносеанс починався о десятій вечора), сповнений подій і тривог, чогось такого в ній самій, про що досі й не підозрювала. Ніби привнесене вітром чи цими зорями над нею. Або пташкою, що пролітала.

      «Опиратися марно», – сказала тепер вона собі.

      Опиратися вечору, тому, що відбулося й що відбудеться? Чого не було, але мало бути? Таємниця її поїздки… Щось підступило Віті до її дихальних шляхів, стало їх забивати. Вона от-от упаде, тільки б не впасти, дійти…

      Майже біля самої хати їх наздогнала схарапуджена Людка.

      14

      Через два тижні після арешту батька забрали й маму. Даздраперма Снігурець, донька ворогів народу, опинилася в спеціальному дитячому будинку для таких дітей, як вона. Відтоді майже все життя її пропікали сіро-зеленкуваті очі директорки – худої, виструнченої, але котра в якийсь момент стала розпливатися перед очима Дази й від того ставала набагато товстішою.

      – Ти тут для того, щоб перетворитися у справжню радянську людину, яка любить товариша Сталіна, партію, народ і свою велику радянську країну. І яка ненавидить ворогів товариша Сталіна, ворогів партії, народу і всієї країни. А твої батьки були огидними ворогами народу, а значить, і товариша Сталіна. Подумай над цими словами і що треба зробити, щоб стати справжньою радянською людиною. Чи хотіла б ти бути донькою таких батьків?.. Подумай!

      «Чому були?» – майнула і зникла думка.

      Мама і тато – живі?.. Мама і тато… Про що говорить ця тітка? Огидна, худюща тітка… Тітка, яка розпливається… Ні-ні, вона не така, вона добра, справедлива, вона хоче добра їй, Дазі, хоче перевиховати її, зробити з неї справжню людину. Вона не худа й не товста, так не можна казати. Треба думати.

      «Але хіба я не люблю Сталіна?» – подумала Даза і злякалася.

      – Можеш іти. І не забувай мої слова. Повтори їх. Думай над ними.

      – Спасибі, – прошептала Даза – чи то на дозвіл піти, чи на дозвіл повторювати сказане директоркою, чи на те й інше, а більше на звільнення від