Країна гіркої ніжності. Володимир Лис

до бабусі прийшла, Настуню, – суворо сказала донька Софії.

      – Та хай вже йде, – дозволила Софія й до Віталії: – У неї в дупі вічно шило росте.

      Мала взялася за Віталину руку. І тоді вже підстрибнула, мов хотіла піднести руку вище.

      – Зараз ми надворі політаємо, – сказала Віталія.

      – Хіба ми птасечки?

      Мала підвела блакитні оченята, небесні, почула голос Віталія, казала її мама, ні, бабуся, котру вона собі в дитинстві вигадала, бо ж у неї теж мала, мала бути бабуся. Небесні очі зирнули на чужу тьотю, якій так довірилася Настуня, й попросили неба й простору.

      – Авжеж, ми пташечки, – сказала Віталія. – Ти ким би хотіла бути, якою пташечкою?

      – Не птасечкою, а тьотьою, яка шиє платтячка. – Настуня знову ледь підстрибнула. – І блюзочки, і кохточки, і теї… ну, теї…

      «Отакі ми приземлені, – подумала Віталія. – Хоча чого приземлені? Ми присукнені, і блюзочки в нас будуть люксові, а пташечка хай собі літає без платтячка, у неї є пір’я, усе в цьому світі досконало, все передбачено, все розкладено по поличках, світ бабусі Софії ліпший, ніж мій».

      Їй зробилося й весело, й сумно водночас. Тримала за маленьку ручку світ суконь і кохточок і чогось не пригаданого Настунею, а небо все одно пригорнуло їх, коли ступили за поріг лікарні, весняне, хоч і холодне. До неба тулився вечір, і сад біля лікарні повнився тінями. Вечір, ні, ще тільки надвечір’я, котре гралося у перші схованки. А тіні в саду схожі на химерні постаті («Тих, кого вже тут нема», – подумала Віталія), прислухалися до шелесту кроків малої дівчинки й жінки, що йшла вже наполовину за обрієм. Жінка ніколи не шила суконь, голку брала до рук тільки за крайньої необхідності, хоча мереживам на полотні її уяви могли б позаздрити найліпші вишивальниці. Одягти таке тіло у сукні, блузочки і сорочки мріяли б найкращі кравчині. Та про тіло знала вона одна, ще кілька чоловіків, котрих вона повикреслювала з свого життя, бачила тепер Олеся і мама, коли тіло ще тільки дозрівало.

      Сум огорнув Віталію, боронячись від нього, вона покликала ту пустотливість, що тільки-тільки було оселилася в ній. Не дасть дядькові суму напитися її крові, щось жебонить мале диво, така тепла рука дівчинки, хіба вона винна, що замість неба і пташечки шелестить сукня її уяви…

      – Куди ми підемо? – почула Віталія голос Настуні.

      «Куди я їду?» – почула Віталія свій голос.

      Не голос – думку. Здалеку. І теперішню. Відчула, зловила. Німе запитання прийшло невідомо звідки. З того літнього дня. Вона сиділа біля вікна у поїзді, який віз її разом із Зіною у далеке захмарно-заобрійне приуральське місто. Колонію. Мали їхати втрьох, але, як повідомила Зіна, в останній момент (точніше, за три дні перед поїздкою) прийшов лист від Едика, в якому той сам просив, аби мати не їхала.

      – Сам? – не стримала вигуку Віта.

      – Так. Він і мене не вельми хоче бачити. Він хоче бачити тебе.

      Зіна вимовила це начебто байдуже-іронічно. І в той же час ревниво. Пройде час, і Віта дізнається про підґрунтя цих ревнощів.

      Поки що ж вони їхали з Києва до Москви, далі на Саратов і на Приуралля. Віта