(80-ті роки, у значній частині дописана І. Біликом, надр. 1918). У них ще раз яскравою гранню виявила себе епічність художнього мислення Панаса Мирного, що включає, як свою характеристику, новітній художній історизм та зумовлює розгляд зображуваного на великому часовому протязі. Природно, увагу письменника, «літописця» епохи, не могла не привернути одна з поворотних подій суспільного життя – земельна реформа 1861 року, що формально покінчила з кріпацькою залежністю і дала поштовх новим економічним і політичним тенденціям. Виступаючи уже, по суті, істориком щодо епохи дореформеної, Панас Мирний робить об’ємне зіставлення особливостей суспільного укладу різних історичних етапів через змалювання доль багатьох персонажів, серед них і таких, що «проведені» прозаїком з однієї епохи в іншу. Привертає увагу вміння письменника окреслити настрої більшого чи меншого колективу, народної маси (це, зокрема, віднесена до перших років реформи їх незгода приймати жалюгідні умови дарованого «звільнення», пошуки селянами «справжньої волі»). На цьому тлі виразніше вимальовуються окремі постаті. Галерею кріпосників, знану з роману «Хіба ревуть воли…», доповнюють Гамза («Голодна воля»), що помер від звістки про урядовий намір розкріпачення селян, та Башкир («Лихо давнє й сьогочасне»); жорстокий самодур із канчуком у руках, незадовго перед кінцем кріпосницького владарювання він зникає з села, застуканий панією у своєму кабінеті з «кумою» кріпачкою. Леліє гадки стати заможним господарем Василь Кучерявий («Голодна воля»), колишній кріпак, один з небагатьох, хто не хилив покірно голову перед панською сваволею. Проте, згідно з духом епохи, тривкіше становище здобуває Йосипенко, колишній прикажчик, котрий у час смерті свого господаря викрав гроші із панської скрині, тепер він розбагатів, затуркана ж громада погоджується обрати його старостою…
Зміст одного з названих творів сам письменник визначив як «оповідання про лихо давнє – кріпацьке, з його утисками, серед котрих скніли і ниділи людські душі і котрі примушували людей держатися гурту, щоб захиститись від лиха, і сьогочасне – з його безземельною волею та голодним лихом, що заставляє людей забувати про гурт, думати тільки про себе, а декого і йти проти свого ж таки брата». Існування розбрату між селянством, малодушність щодо спільної солідарної дії, корисливий егоїзм втілено в образові Марини («Лихо давнє й сьогочасне»), колишньої панської коханки, тепер – ключниці в управителя, здатної прогнати геть усіх тих, хто колись її рятував, не видавав гнівній панії.
Трагічною є доля селянина Федора Нужди («За водою»). Для хворого сина, котрого, ради заробітків, змушений по цілих днях залишати без свого догляду, він, за порадою знахарки, рішається наловити раків. Але всі водойми уже перебувають в оренді нових власників. Змушений виконувати свій задум крадучись, Федір тоне. Смерть його, проте, не розжалоблює багатіїв. І пан, і орендар Лейба, і сільський піп глумляться над честю злидаря, тіло якого, із затиснутим
