Хіба ревуть воли, як ясла повні? (збірник). Панас Мирний

такого збірника, наразившись на організаційні труднощі, не було здійснене).

      Останнє десятиліття життя, коли Панас Мирний часто і тривало хворував, але не рішався покидати службу, залишало ще менше часу для літературної роботи, для втілення давніших письменницьких планів. Усе ж він береться за переклад «Орлеанської діви» Ф. Шіллера, таки завершує опрацювання третьої частини «Повії», у 1917 р. повідомляючи одного з літераторів про її готовність (тим часом частина четверта, ймовірно, не здобула тієї «викінченості», про яку він мріяв), бере участь у редагуванні популярних книг різних видавництв, які з’явилися в роки Української революції. Звичною залишається для нього й щоденна служба. Губернська влада, що неодноразово змінюється в ці часи, незмінно вдається до послуг досвідченого фінансиста. Трохи більш ніж за тиждень перед смертю Опанас Якович іще був на службі.

      Помер Панас Мирний 28 січня 1920 р. Його похорон, уже в часи більшовицької влади в Полтаві (після витіснення денікінців), перетворився на грандіозну національну маніфестацію. Очевидець (Гр. Коваленко) по свіжих враженнях нотував: «…Тисячі народу проводили в останню дорогу славного полтавця. В морозному повітрі лилися жалібні співи українського національного хору. Труну під червоною китайкою везли, по стародавньому звичаю, на санях двома парами волів…».

      Одна з очевидних колізій творчого життя, яку для розгадки залишив історикам літератури Панас Мирний, – поєднання відповідальної, неухильної служби і вільної, творчої роботи. Ретельний чиновник, взагалі людина обов’язку, Панас Мирний жертвував службі великою частиною часу, якщо не сказати – частиною свого життя. «Парюсь днем в окружном суде, а вечером – у себя за работой…» – писав Рудченко до дружини влітку 1897 р., згадуючи тут ще одну свою посаду – виборного присяжного засідателя. Кількома роками пізніше на пропозицію Я. Жарка видати окремим виданням у повному обсязі роман «Повія» (уже й необхідні кошти були знайшлися) Панас Мирний відповідає: «“Повію” ще треба викінчити, а задля сього в мене тепер нема часу. Мене так у послідні часи нахилила казенна робота, що я лягаю спати не раніше 2 – 3 години ночі; а вчора довелося лягти тільки в 4 години. Коли ж то при такій роботі братися за “Повію”? Може, я сього літа візьму одпуска на два місяці, то, вилежуючись на дачі, і приймусь за “Повію”. Треба гаразденько передивитись перші три часті, а дві знову перероблювати. Діла багато…». У таких клопотах, розриваючись між рутинною службою, що, проте, була підвалиною достатку сім’ї, та улюбленою літературною працею, провадив роки життя письменник.

      Розглядаючи цю суперечність, С. Єфремов, один з перших, хто виступив із докладним викладом життя й творчості Панаса Мирного, суперечність між чиновницьким побутом Панаса Мирного та його істинним літературним покликанням (і, як результат, великою масою нереалізованих задумів) схильний списувати на неготовність тогочасного українського суспільства мати і підтримувати визначного літератора,