Хіба ревуть воли, як ясла повні? (збірник). Панас Мирний

снідати. Тим часом люди зганяють овець до царини. І розійдуться вони понад ровами, щипаючи зелену травицю.

      Ось приходить і другий підпасач – Грицько, Чупрунів син, хлопчик однакових з Чіпкою літ, та не кращих, видно, й достатків… На йому сорочка чорна-чорна, полотна не знать, да ще й порвана; штаненята – саме гноття висить на очкурі – позасукувані аж за коліна.

      Грицько – козачий син, сирота. Після смерті батька та матері (вони під холеру померли обоє одного-таки й року) громада оддала сироту далекій родичці – вдові Вовчисі; а як піднявся хлопець на ноги, то дід узяв його до себе в поміч коло отари.

      Сіда й Грицько коло Чіпки, розв’язує свою торбу, виймає з неї сухарі – чорні, як земля, і снідають обидва разом, коли-неколи перекидаючись словом…

      От рипнули двері – показався дід на порозі.

      – Уже ви, хлопці, тута?

      – Тута.

      – А що ж це овець так мало?

      – Згонять.

      – А ви снідаєте?

      – Снідаємо.

      – Ну, снідайте ж, поки овець позгонять. А я тим часом умиюся та зберуся, та й рушимо!

      Іде дід у присінки; набира води кухоль – умивається…

      Тим часом – світ, як день, тільки сонце щось забарилося… Закрасивши увесь східень палкорожевим цвітом, воно ще не рушало з-за гори, ще не блиснуло ні одним променем над землею… А земля вже налагодилась його стріти: зелені трави порозправляли свої дрібненькі листочки, повмивалися свіжою ранньою росою. Як дівчина, дожидаючи свого милого, умивається й прибирається, тремтить, мов у лихоманці, й палає, наче в огні, – замирає, довго ждучи, й оживає, не терплячи, – так земля дожидає ясного сонця… і міниться, не дождавшись. Повіне тихий вітрець, – потемніє й насупиться її зелений убір; затихне вітрець – убір заясніє, усміхається…

      Уже й овець позгонили, і дід зібрався. Вийшов з землянки. На голові солом’яний бриль; на плечі, на ґерлизі, висить торба з хлібом та свита – на случай негоди; у руці – малахай.

      – А що, хлопці, будемо рушати! – каже дід.

      Хлопці підводяться, ховають у торби своє чорнохлібне снідання й біжать згонити овець, що розтеклися по всій царині, натщесерце смакуючи росяною травою… От уже й овець позгонили до гурту.

      – А-г-у-у… тю-у-у! – гукнув дід. – Треш-тереш-треш!

      Свиснув малахай у руці… Одчиняє Чіпка або Грицько ворота в царині – і тихо-помалу, посхилявши униз голови, потягли вівці шляхом у поле… Хлопці по боках, дід ззаду, а Лиско, піднявши свій хвіст і голову вгору, гордо виступає за дідом, мов вірний джура за отаманом.

      Отара суне помалу, викрикує – то «бе-е!», то «ме-е!» – кахикає, як зимою старі баби на печах, коли почнуть прядиво м’яти… А курява, як хмара, слідком за вівцями…

      – Агу-тю-у-у! – гукнув дід, ляснувши малахаєм.

      – А куди, руда? – кричить Грицько на овечку, що одрізнилась од отари й прожогом почесала з шляху до зеленого обніжку. Вівця не слухає Грицькового покрику: біжить швиденько до зеленого моріжку вхопити свіжої травиці та хоч капельку проквасити душу од тієї страшенної пилюги, що до самих печінок