Хіба ревуть воли, як ясла повні? (збірник). Панас Мирний

Читать онлайн.
Название Хіба ревуть воли, як ясла повні? (збірник)
Автор произведения Панас Мирний
Жанр Зарубежная классика
Серия
Издательство Зарубежная классика
Год выпуска 0
isbn 978-966-03-5617-7



Скачать книгу

снідати. Тим часом люди зганяють овець до царини. І розійдуться вони понад ровами, щипаючи зелену травицю.

      Ось приходить і другий підпасач – Грицько, Чупрунів син, хлопчик однакових з Чіпкою літ, та не кращих, видно, й достатків… На йому сорочка чорна-чорна, полотна не знать, да ще й порвана; штаненята – саме гноття висить на очкурі – позасукувані аж за коліна.

      Грицько – козачий син, сирота. Після смерті батька та матері (вони під холеру померли обоє одного-таки й року) громада оддала сироту далекій родичці – вдові Вовчисі; а як піднявся хлопець на ноги, то дід узяв його до себе в поміч коло отари.

      Сіда й Грицько коло Чіпки, розв’язує свою торбу, виймає з неї сухарі – чорні, як земля, і снідають обидва разом, коли-неколи перекидаючись словом…

      От рипнули двері – показався дід на порозі.

      – Уже ви, хлопці, тута?

      – Тута.

      – А що ж це овець так мало?

      – Згонять.

      – А ви снідаєте?

      – Снідаємо.

      – Ну, снідайте ж, поки овець позгонять. А я тим часом умиюся та зберуся, та й рушимо!

      Іде дід у присінки; набира води кухоль – умивається…

      Тим часом – світ, як день, тільки сонце щось забарилося… Закрасивши увесь східень палкорожевим цвітом, воно ще не рушало з-за гори, ще не блиснуло ні одним променем над землею… А земля вже налагодилась його стріти: зелені трави порозправляли свої дрібненькі листочки, повмивалися свіжою ранньою росою. Як дівчина, дожидаючи свого милого, умивається й прибирається, тремтить, мов у лихоманці, й палає, наче в огні, – замирає, довго ждучи, й оживає, не терплячи, – так земля дожидає ясного сонця… і міниться, не дождавшись. Повіне тихий вітрець, – потемніє й насупиться її зелений убір; затихне вітрець – убір заясніє, усміхається…

      Уже й овець позгонили, і дід зібрався. Вийшов з землянки. На голові солом’яний бриль; на плечі, на ґерлизі, висить торба з хлібом та свита – на случай негоди; у руці – малахай.

      – А що, хлопці, будемо рушати! – каже дід.

      Хлопці підводяться, ховають у торби своє чорнохлібне снідання й біжать згонити овець, що розтеклися по всій царині, натщесерце смакуючи росяною травою… От уже й овець позгонили до гурту.

      – А-г-у-у… тю-у-у! – гукнув дід. – Треш-тереш-треш!

      Свиснув малахай у руці… Одчиняє Чіпка або Грицько ворота в царині – і тихо-помалу, посхилявши униз голови, потягли вівці шляхом у поле… Хлопці по боках, дід ззаду, а Лиско, піднявши свій хвіст і голову вгору, гордо виступає за дідом, мов вірний джура за отаманом.

      Отара суне помалу, викрикує – то «бе-е!», то «ме-е!» – кахикає, як зимою старі баби на печах, коли почнуть прядиво м’яти… А курява, як хмара, слідком за вівцями…

      – Агу-тю-у-у! – гукнув дід, ляснувши малахаєм.

      – А куди, руда? – кричить Грицько на овечку, що одрізнилась од отари й прожогом почесала з шляху до зеленого обніжку. Вівця не слухає Грицькового покрику: біжить швиденько до зеленого моріжку вхопити свіжої травиці та хоч капельку проквасити душу од тієї страшенної пилюги, що до самих печінок