Царівна (збірник). Ольга Кобилянська

Однак чоловік може почасти і передвидіти свою долю. Чи ви не відчуваєте, наприклад, зближення того, що зветься в людськім житті щастям, і буває звичайно метою життя?

      Я задумалась.

      – Ні, пане доктор! – А по хвильці, під час котрої постать Орядина станула в моїх думках чомусь так ясно, додала я поспішно: – Я не знаю, я справді не знаю. Впрочім, чи не можна бути чиєюсь жінкою і любити, попри чоловіка, і працю або яку-небудь штуку: малярство, музику, літературу, – одним словом, любити світ Божий в цілій його величі, з різнородними його гарними і чудесними об'явами? Чи то не можна?

      Він усміхнувся якимось зависним усміхом.

      – Чи я кажу, що не можна? Я був би гордий, коли б мав таку жінку. Нехай би любила і малярство, і музику, всі штуки світу, займалася кожною працею, що відповідала би її істоті, її смакові, поринала в ній досхочу, до втоми, лише найбільше нехай би любила мене!

      Я усміхнулася, хоч він видавався мені дуже поважним у тій хвилі.

      – Чому ви смієтеся? Я би тому того жадав, що я сам любив би її дуже, дуже щиро!

      – Як же ви це можете знати?

      – О, я це знаю. В мене вже натура така. Що я люблю, люблю вже навіки.

      Я не відповіла, а він обертав скоро картки в альбомі, мов шукав когось там. Нараз задержався при фотографії свояка Муня, котру мені прислав вуйко на Різдвяні свята.

      – Хто це такий? – спитав різко.

      Я сказала хто.

      – Ваш свояк? – спитав недовірливо, і його очі блиснули. – Він пристойний; але ж бо він чорнявий!

      – Він справді чорнявий, чи в тім що дивного?

      Він спаленів і ніби погрузився в оглядання цього лиця.

      – Я шукав фамілійних черт, – оправдувався півголосом. – Мені здавалося, що він, як ваш брат, мусив би бути русявий. – Опісля запер нетерпеливим рухом альбом і, оглянувшись ще раз по кімнаті, кинувши оком на всі дрібні образки і фотографії на стіні, ухопив за капелюх.

      – Не хочу вам забирати більше часу, – сказав, – тим більше, що мусите також іти в місто. Дощ устає. Я вернуся сейчас і заступлю вас при матері.

      Попрощався й вийшов.

      Я слідила за ним очима так довго, доки не зник з виду.

      «Що я люблю, люблю вже навіки!» – повторював раз по раз якийсь голос у мені. І я була в тім переконана. Він останеться своїй любові вірний…

      Але яка вона буде? Яка царівна?

      Певно, німкеня. Але ні! Він казав раз, що йому слов'янські жінки ліпше подобаються…

* * *

      Послідній тиждень його побуту минав страшно скоро. Він став якийсь нервовий, неспокійний. Майже щодня говорив об своїм від'їзді, або: «Тепер маю перед собою ще п'ять днів», опісля знов: «Тепер лиш три», а врешті сказав: «Маю ще лиш завтра».

      День перед тим «завтра» сиділи ми обоє в городі, недалеко веранди, і він помагав мені вибирати і завивати насіння з різних цвітів. Був мовчазливий, а я старалася його розвеселити, хоч і сама не була в надто яснім настрої.

      – Коли будете мати щось із ваших праць друкованого, то пришлете мені це самі, правда? – обізвавсь урешті.

      – Пришлю.

      – А коли заручитесь,