Царівна (збірник). Ольга Кобилянська

то, без заняття?

      – Ну, займайтесь тим, до чого у вас найбільше спосібностей!

      – Це було би й мені до вподоби, – відповіла я ще завсіди усміхнено, – однак із чого жити?

      – Ах! – сказав він, немило вражений, і зморщив брови. – Знов оця погана річ! – А відтак додав, усміхаючись гірко: – Це найголовніша причина, що виробляє тепер більше слуг, як людей, що затирає чимраз більше гордість і оригінальність і творить плебейськість!

* * *

      Гарно-прегарно живеться, відколи він тут.

      Від нього віє іншим духом, свобідним, повним охоти до життя, віри в кращу будучність; я сказала би: і б'є сонцем…

      Не знаю, але коли прислухуюся йому, то мені здається, що те, що він говорить, я десь уже раз чула або знала сама з себе. Мені майже все знайоме, що він говорить, так мовби він був мною, лише досконалішим, з більшим довір'ям до власних сил і з більшою погордою до рабства і немочі.

      Не боюся його більше. Противно, маю навіть до нього сліпе довір'я, хоч супроти нього я не така смілива, як супроти Орядина. Оповідаю йому не раз стільки, просто думаю вголос перед ним. А він слухає, слухає… майже задумається або задивиться кудись далеко вперед себе, і тоді люблю на нього дивитися, тоді його очі такі сяючі, я сказала би – щасливі! Чи він знає, що вони в нього так сяють? В його товаристві я спокійна і певна, зовсім так, мовби мала пересвідчення, що мені не станеться ані чого болючого, ані мене не обидить ніхто. Я і слухаю його, коли він мені що радить, і послух той не має для мене нічого понижаючого. Він належить до тих людей, що ані своїх гадок не накидують нікому, ані не обманюють ніколи. Я помилялася, коли думала спершу, що в нього нема національного почуття; противно, він чується хорватом «душею і тілом», але зате його вражає майже немило моя ненависть до поляків.

. . . .

      Ясними погідними днями ходимо на прогулку далеко поза місто: пані Марко, Оксана, я і він. На моє жадання оповідає він про море і його красу, а за те я мушу йому оповідати, коли йдемо вдвійці, про своє минуле життя. Одного ясного, дуже гарного дня перед вечором вертали ми знов удвійці, трохи віддалені від пані Марко і Оксани, і я оповідала йому на його жадання знов щось із моєї минувшини. Врешті сказала, усміхаючись:

      – Вже не знаю, що оповідати!

      – Так ви оповіли мені вже все? – спитав і вп'ялив свої великі очі повно на мене.

      – Все.

      – Все? – спитав ще раз з чудним притиском.

      Перед моєю душею станув нараз Орядин, і я, бог знає чому, спаленіла. Не підводячи до нього очей, відповіла непевним голосом:

      – Все, про що можна говорити.

      А він не питав більше; затявся і мовчав. Трохи згодом прилучився до Оксани і пішов з нею скорим кроком вперед, полишаючи мене і пані Марко далеко за собою. В хаті і при світлі видався мені таким, як в перших днях свого приїзду. Повздержливий, недовірчивий, холодний і уникав мого погляду.

      До сьогоднішньої днини не знаю, з якої причини змінився, але знаю, що моє серце дрижало, мов поранене, того вечора і що, відходячи до своєї кімнати на спочинок, не могла я йому, як звичайно,