Царівна (збірник). Ольга Кобилянська

до неї знову; і вона сама знає, що ми будемо ще разом жити. Однак поки що мушу її ще на якийсь час оставити саму. Тепер не саму… – докінчив із вдоволенням.

      Опісля постояв ще хвильку мовчки і обглянувся по кімнаті.

      – Як тут у вас гарно! – сказав, а побачивши під вікном моє бюрко, приступив до нього ближче.

      – Тут ви пишете, правда?

      Я усміхнулася і потакнула мовчки головою.

      – Я хотів би щось із ваших писань читати… чи не можна би?

      – Ні! – відповіла я стиха.

      – Але коли будете мати раз щось друковане, то пришліть і мені! – просив він. – Для мене буде це дуже інтересне. – А по малій хвилині додав: – Чи ви посилали що з ваших праць куди-небудь?

      – Ні.

      – Ні? Ну, так я роблю вас уважною: не робіть собі ніколи з того багато, коли вам і відошлють назад рукопис.

      – Це би мене дуже боліло, пане доктор!

      – Я вам вірю. Однак ви мусите бути й на це приготовлені. Впрочім, воно має деколи в собі і щось доброго.

      – Чому?

      – Тому, що чоловік вкладає в слідуючу працю подвійну силу.

      – А для мене було би відослання рукопису доказом, що я нездібна до умовної праці. Ах, я знаю, мене це знищило би! Коли я що роблю, так роблю всею душею!

      – Але чому мало би це вас зараз «знищити»? – відпер він. – Не приймуть в однім місці, то приймуть у другім. Прийняття якої-небудь праці залежить прецінь від її духу, напряму і т. д. Впрочім, чи праця літературна становить для вас одиноку ціль вашого життя, коли кажете, що зворот рукопису знищив би вас? – Він дивився на мене проникливо, мов хотів збагнути всі тайни моєї душі і вижидав відповіді.

      Я не зношу таких гострих допитливих поглядів. Паленію від них, хоч би походили і від байдужих мені людей. В цій хвилі навинувся мені бог знає чому, немов навмисне, мов причарований, викликаний його питанням, на силу перед душу – Орядин, і я спустила очі.

      – Дійсно одинока ціль вашого життя? – допитувався вперто.

      З його голосу вдарила тонка іронія, так мовби він не вірив моїм словам, мовби за ними крилося ще щось інше, заховуване поки що в тайні, але таке, що він відгадував. Супротив іронії боролася я ще з дитинства, бо нічого не боліло мене так, не вражало так сильно, як вона. Тому на таке його питання я гордо спалахнула. Що він собі думав? Чи, може, також щось подібне, як багато мужчин, наприклад, що жінка, котра береться і за іншу працю, як за домашню, а головно за перо, хоче тим лише звернути увагу мужчин на себе? Коли б він так про мене думав… і в мене неначе щось із боллю зойкнуло.

      – Це дійсно одинока ціль мого життя… – відповіла я і глянула йому в очі. Його очі горіли, а на устах грала ще ледве замітна іронічна усмішка.

      – Чи ви находите в тім щось гумористичного, пане доктор?

      – О, то ні, відповів він поспішно, відвертаючись від мене і беручись за альбом з фотографіями, що лежав на столі перед ним. – Воно видалося мені лише потрохи чудним.

      – Що я пишу? Це правда, в мене нема відповідної освіти, і я пишу, ведена