Записки Кирпатого Мефістотеля (збірник). Владимир Кириллович Винниченко

немов би з іронією говорити людям приємне. Мила Соня!

      Я почуваю незвичний, тихий жаль до неї, Сосницького, до самого себе. Я вже готов приняти на себе всю вину, понести всяку кару, спокутувати свій гріх, коли це поможе кому-небудь. Але що ж мені робити?

      І раптом у мене миготить така думка: я піду до Соні й побалакаю з нею так, як оце я почуваю. Хай приходить Дмитро, хай довідається про все, хай вони самі придумають, що я маю робити. Коли вона хоче, щоб я жив з нею і з Андрійком, – добре, житиму. Щоби я поїхав звідси, зник, – зникну.

      Дивлюсь на годинник: ще нема десятої. Швидко простую до Сосницьких. Чую надзвичайну легкість, піднесення, бадьорість.

      Але перед самим їхнім будинком мене зупиняє думка: а що, як не мій Андрійко?

      І зразу стає нудно, аж млісно від огиди, одначе я входжу в сіни дому й помалу виходжу нагору. Тепер вже сам не знаю, навіщо йду, що казатиму, але для чогось все-таки йду.

      Покоївка здивована. У пані голова болить. Але сказати, розуміється, можна.

      Нова покоївка. На вішальці висить пальтичко Андрійка; один рукав вивернений. Кашкетик з поломаним гербом, на маківці горбик, слід від голови.

      Швидкі, дрібні, з сухим пристуком, знайомі кроки. На порозі їдальні з’являється Соня в рожевому пеньюарі з короткими рукавами й з обмотаною рушником головою. На мене вона дме якимсь лікарством.

      – Що таке?! – шепотом, злякано й непорозуміло каже вона.

      – Нічого, ти не турбуйся!.. – ніяково усміхаюсь я. – Я тільки хотів би побалакати з тобою.

      Соня деяку хвилинку стоїть мовчки; не знати, чи розгубилась, чи бореться з хвилюванням. Потім рвучко повертається й увіходить у кімнату.

      – Добре!.. – вона хрипко кидає до мене.

      Я роздягаюсь і входжу за нею. На столі стоять скляночки й коробочки з порошками. Тут же недописаний лист, перо й каламар, який я подарував їй на іменини. Соня прибирає все це хутко обома руками й несе в спальню. Від коротких рукавів її руки здаються тонкими дитячими.

      Вернувшись, вона сідає біля столу й, не дивлячись на мене, говорить:

      – Що скажеш?

      Рушник вона скинула. На чолі, червонім від води, злиплось волосся. Під очима жовтяво-сині западини.

      – Голова болить, Соню? Може, іншим разом? Ти вибач мені, я не…

      – Ти хотів про щось говорити? Я слухаю!..

      Знов це почування вини в мене! Я сам помічаю, що вигляд у мене не мій: боязкий, ніяковий.

      – Так от, бачиш, Соню… Я тільки що мав неприємну сцену з Дмитром…

      І я розповідаю їй про зустріч у клубі. Соня слухає, дивлячись кудись під шафу і кривиться. І невідомо, чи від болю голови кривиться, чи від оповідання.

      – Ти не можеш сказати мені, через що він такий? – питаюсь я.

      Соня притуляє по два пальці до висків, заплющує очі й жорстко говорить:

      – Він ревнує мене до тебе.

      Я мовчу, потім тихо, з усиллям питаюсь знов:

      – А… більш нічого?… Андрійко тут не…

      Я зупиняюсь і чекаю. Соня спускає руки, розплющує