Записки Кирпатого Мефістотеля (збірник). Владимир Кириллович Винниченко

Читать онлайн.
Название Записки Кирпатого Мефістотеля (збірник)
Автор произведения Владимир Кириллович Винниченко
Жанр Зарубежная классика
Серия
Издательство Зарубежная классика
Год выпуска 2012
isbn 978-966-03-5461-6



Скачать книгу

що добре зробив, сказавши це.

      – Ти серйозно, Якове?

      – Без жартів.

      – Та так-таки справжній роман?

      – Атож! Уяви собі! Три роки ніякісіньких романів і от!.. Нічого не зробиш! Збираємось на літо їхати в Крим.

      Я все більше та більше переконуюсь, що цим оповіщенням я розбив його якісь плани. Він не може вже сховати непорозуміння, розгубленості, нових думок і, мабуть, нових комбінацій. Вже не розпитує, відповідає неуважно і хутко йде собі.

      А я довго сиджу в фотелі й думаю. Так, тепер з Андрійком мусить бути справжній кінець. План Сосницького був, очевидячки, такий: віддати мені Соню та Василька, а за те вимовити собі Андрійка. Але я віддам йому всіх. Всіх! Годі!

      Встаю і збираюсь до Клавдії Петрівни.

      Цього вечора я дуже ніжний з Клавдією Петрівною та Костею. Це викликає в її очах іскри захвату, здивовання і ще чогось. Костя лащиться до мене, гладить мене по грудях, усміхається улесливо, запобігливо.

      – Ух, які у вас довгі ноги! Чого ви такий високий? А ліфчик у вас сьогодні інший.

      Потім ми вкладаємо Костю спати. І коли наші руки зустрічаються (вічна історія з цими руками), Клавдія Петрівна немов на момент губить притомність і потім починає без потреби хапатись. Щоки палають, і вона машинально прикладає до них руки.

      Нарешті, за ширмою затихають викрики Кості. Ми сідаємо на широченну руду канапу. На столику неминучий чайник, конфітура. На стіні висить гітара з широкою червоною стьожкою. В голубім присмерку поблискують скла Клавдіного пенсне.

      Я одкидаюсь на спинку канапи й майже лежу. Мене хвилює напружена метушня Клавдії Петрівни, червоні плями на щоках, її чорне, чернече вбрання, соромливість, молода постать. І одночасно чогось бере роздратовання й незрозуміла туга. Хочеться встати й піти собі швидше звідси. Але чую, що вже не можу: це буде образою Клавдії Петрівні, образою її палаючим щокам, напруженому сміхові, нелогічному, чогось чекаючому її поглядові за ширму, чи спить уже Костя. Вона часом навіть устає й підходить туди, прислухаючись. Мене це мимоволі хвилює, мимоволі слідкую за її тонким, одягненим у чорне, чернечим тілом.

      І власне те, що воно в чорному, що нагадує якусь святість, незайманість, гріховність, це найбільше хвилює. Проти моєї волі уявляється, як це тіло буде в кожну хвилину, як тільки я того схочу, покірне мені; як ці проворні руки обезсиліють і будуть грішно голубити; який солодкий жах і тремтіння обхоплять цю замкнену, самотню, мрійну душу.

      Костя починає чогось плакати. Клавдія Петрівна біжить за ширму і довго щось шепоче хлопцеві. Коли вертається, виразу напруженості вже нема ні в лиці, ні в руках. Вона задумливо бере гітару й тихенько награє. Я користуюсь цим і починаю прощатись. Клавдія Петрівна, неначе чуючи себе винною за щось, несміло й сумно простягає мені руку й не пробує тримати мене, як це робила перше щоразу. Мене вколює це. Я навмисне не випускаю її руки зі своєї й кажу якусь дурницю. Рука робить слабенькі спроби визволитись, але це мене тільки роздратовує й викликає бажання знов запалити їй щоки, щоб загорілась шия, зімняти той сум, який прибив її гріховність.