Записки Кирпатого Мефістотеля (збірник). Владимир Кириллович Винниченко

носи. Голуби сизими, хуркаючими грудками метушаться під ногами коней і людей. На тротуарах маса дам з пакуночками – всім заманулось робити покупки. На вулиці грохіт екіпажів на колесах, побідний, хвилюючий.

      Я не йду до гімназії. Прямую додому, розстібнувши пальто і ловлячи грудьми перші, цілуючі проміні весни. Я сам собі здаюсь подібним до тих червоненьких комах, що в такий сонячний день непорушними купками заливають дошки парканів. Їм нічого не треба, крім невеличкого шматочка дошки, гарячого проміня. І всі дами з пакетиками, чиновники, дворники з мітлами хіба не червоненькі комахи?

      Ні, до гімназії годі ходити! Край!

      Біля свого будинку раптом помічаю постать Соні. Вона стоїть коло вікна магазину й непорушно, застигло дивиться на крам, не бачачи його, вся зацепенівши в якійсь важкій, протяжній думі. Вмить озирається і швидко шукає очима когось по вулиці серед натовпу прохожих. Я удаю, що не помічаю її й помалу посуваюсь уперед, дивлячись просто перед себе. Соня одступає від вітрини й діловою ходою, немов не стояла перед хвилею, йде мені назустріч. Я все-таки не помічаю її. Цікаво, чи мене вона піджидала? Коли мене, то чи забалакає перша? Навмисне виймаю портсигар і, не зупиняючись, закурюю. В цей час рівняюся з нею. Проходить її чорний капелюх, зелене перо й хутро ковніра. Не гукає. Може гадала, що я перший підійду? Чи, справді, не мене очікувала?

      – Яків Васильович! Занадто хапливо обертаюсь, занадто здивовано і ввічливо здоровкаюсь. Ага, от маєш: і бачив тебе, і знав, що на мене ждала, а от хочу, аби ти перша підійшла, і підійшла.

      Від хвилювання й замішання вона для чогось іде на другий бік вулиці, машинально лякаючись трамваїв та візників. Я йду за нею, усміхаючись.

      Там вона трохи опановує собою:

      – Мені треба сюди… Я повинна… Дуже рада, що зустріла тебе… Це до речі…

      Її ніс і підборіддя неначе загострились і зблідли за цей час, що ми не бачились. Ніздрі сьогодні не рожеві, а жовтяві і схвильовано поширюються. Вся вона якась чужа мені, викликає легкий жаль.

      – Я хотіла тебе про дещо спитати, – бігаючи очима й лякаючись того, що скаже, говорить вона, силуючись одначе бути холодною й недбалою.

      – Будь ласка, Соню. До твоїх послуг!

      – Ти маєш час?

      – Скільки хочеш. Завсігди радий…

      Цікаво, дуже цікаво, що вона хоче спитати.

      – Ти скажеш мені правду?

      – Неодмінно.

      – Добре. Дякую!

      Вона удає, що не помічає моєї усмішки і легкого тону, який не відповідає її настроєві. Цим вона немов зобов’язує мене бути дійсно правдивим.

      – Скажи: вчора в тебе був Дмитро?

      – Був.

      – Про віщо ви з ним балакали?

      – Хм! Про різні речі. Я не знаю, чи я маю право казати?

       Вона похиляє голову й деякий час мовчить. Потім сухо, одривчасто кидає:

      – Ти, здається, виїжджаєш у Крим?

      – Так, мабуть.

      Вона ще трохи мовчить. Далі, все так само, немов вириваючи з себе слова:

      – Так не скажеш про розмову?

      – Я