Притулок. Вікторія Андрусів

я – медпрацівник і давала клятву Гіппократа… Мені було видано білий халат і після вечері спроваджено зі службового входу в «янгольський».

      Серед ночі, завівши двигун старенького «УАЗ» ика, Дмитро Михайлович, заскочивши до мене на «чергування» і впевнившись, що все тихо, по-змовницьки ще раз мене підбадьорив:

      – Ось бачите? А ви хвилювалися. Сподіваймося, все пройде без ускладнень… Залишаю вас за головного…

      – Їдьте обережно. І не турбуйтеся. Справимося, – відповіла я, покосившись на велетенського Янча, котрий мирно сопів на канапі.

* * *

      Спокій тривав недовго…

      О четвертій ранку я підхопилася від того, що на цілий корпус несподівано залунав гучний жіночий голос. Розкотистий спів потрапляв, здавалось, у всі шпаринки і закутки, здатний розбудити навіть глухого. Янчо миттєво прокинувся і безпорадно дивився на мене:

      – Цього ще нам бракувало… Дмитро Михайлович не попереджав, що наша Михайлина полюбляє по ночах співати?

      – Яка Михайлина? Ота, що з Хеленою в палаті?! – мене вкрило холодним потом.

      – Аякже. Вона часом такі рулади виводить!.. І здебільшого вночі… На свята по селах заведено співати, от вона й співає, всоте згадавши, що син на Пасху, мовляв, приїхав… Як гуляти, то гуляти…

      – Що ж робити? Вона ж перебудить усіх! – я перелякано шукала допомоги у Янча, котрий, звісно, зарадити нічим не міг…

      – Їй би снодійне якось ввести, і до ранку – святий спокій…

      – Але, Янчу… Якщо я туди зайду, то живою вже не вийду… Чує серце…

      – І що порадите? Ви ж за головного…

      Я істерично тарабанила пальцями по столі, намагаючись зосередитись і взяти себе в руки, а тим часом порожнім коридором розносилось тремтливим старечим голосом, мов заклинання, віщуюче кінець світу, всюдисуще:

      І-і-ісусе во гробі, І-і-ісусе во гробі Живот[34] даровав…

      Рішення треба було приймати миттєво – з сусідніх палат вже чути було шарудіння, а чийсь чоловічий голос благально стогнав: «Заберіть її від мене, прошу, заберіть, вона смерті моєї хоче…» Ще трохи, і на ноги встане увесь «янгольський»…

      Мені мутніло в голові, та, попри розпач, я усвідомлювала, що окрім мене втручатися в ситуацію не під силу нікому.

      – Біжи за Степаном, – коротко дала розпорядження Янкові, та Пішта-бачі вже й сам шкрябав у вхідні двері корпусу: правду казав Дмитро Михайлович, що той завжди насторожі. Янчо впустив його, і ми, стоячи під дверима, з-за котрих доносився спів, розгублено дивились одне на одного: він добре розумів, що мені туди не можна.

      – Треба Михайлину забрати з палати, – план дій виник у моїй голові блискавично. Присутність поруч двох чоловіків, не зважаючи на те, що один із них був похилого віку, надала рішучості. – Ви, Пішто-бачі, станете на дверях, а Янко обережно (чуєш, Янчу, обережно, без найменшого насильства) спробує вивести Михайлину в передпокій. Ви, Пішто-бачі, замкнете

34

Живот – життя (діал.)