Дебілка (збірник). Вікторія Андрусів

екстремальну ситуацію і людина без попереднього знання здатна поплисти так, наче не виходила з води змалечку… Мама його сварила, переконуючи, що дитячий стрес здатен мати також інакший прояв, викликавши стан афекту, словом… Плавати я й дотепер не вмію… І, найімовірніше, не навчуся вже ніколи…

      – Не зарікайся… Людина ніколи не знає, що їй доведеться освоїти протягом життя… Ситуації бувають всілякі…

      – Ти моя розумнице… От і зараз ситуація підказує підняти з пісочку розімлілі засмаглі дупи, перехилити десь по келиху живого бочкового, і, набравши його з собою у слоїк, тупо втикати до вечора у ящик, допоки не вщухне спека, розмірковуючи, скільки заплатили б за твої фотки розпальцьовані камікадзе… Ха-ха-ха…

      – Ах ти ж свинота… Ніяк не можеш позбавитись спокуси наживи… Забудь… Це були звичайнісінькі рятувальники…

      – Ні, Женю… Це були типові мудаки…

      Перекинувши одяг через руку, аби не виглядати непристойно вбраними серед знуджених нудіків, ми чимчикували у бік кольорових парасоль, де у свіжопофарбованих (до сезону) ятках наливали у півлітрові пластикові горнятка, а також у скляну тару живе бочкове… Байдужі тіла, що розкинулись навколо, підставляючи сонцю цілком незбудливі завдяки відвертості й масовості збіговиська геніталії, свідчили про повну апатію їх власників до навколишнього середовища… Тіла не ворушилися при появі оголених банякоподібних цицьок чи непомірно великого навіть у інертному стані пеніса… І якби раптом серед усього тілесного мотлоху завалялася Клаудія Шифер чи Наомі, всім однаково було б до дупи… Цілковита нірвана… Відпочинок вдавався, що й казати…

* * *

      Наступного дня приспане напередодні море активізувалося… Розбурхані хвилі гепали у кам’яні скелясті дармовиси так, як наш п’яний сусід дядя Льоня, коли дружина замикала перед його носом двері на ключ… Він розганявся на всю довжину майданчика і безрезультатно гатив плечем у неприступний броньований метал, а потім, усвідомивши власну безпорадність, сідав на сходи і жалісно хлипав…

      Негода мене не злякала, я люблю стихію… І скинувши похапцем все, у чому прийшла, вже мчала до води у той час, коли Даня помірковано стягував із себе сандалі, шорти, сорочку, труси…

      – Жень, може не варто сьогодні? Дивись, який вітер… Зачекай, може вщухне…

      Та де там… Коли я бачу воду, мене не спинити… Клекіт хвилі проковтнув кинуті через плече слова:

      – Не дрейф… Все буде о’кей!!! – і за мить широкий мах тренованої руки вже розтинав воду – хутчіш туди, де понад усе на світі хочеться і вдається уявляти…

      Цього разу я бачила себе чайкою… Гарно бути птахом… Благородно й безпечно – на птаха не патрують рибалки, такий птах і у повітрі, і у воді, й на суші – наче вдома… Ані клопоту нема, ані страху, а натомість – безмежна воля… Як там у Чернишевського: «…чому люди, мов птахи, не літають?…» Отак дрімаючи, я не зчулася, як небо затягло темним сонценепрониклим наметом… Розплющила очі і злякалася: