Повія. Панас Мирний

усього своєму народові. Він ніколи не зречеться ні свого права, ні своєї власті, – ні тоді навіть, коли власть його зовсім не потрібна буде!

      – Такого часу ніколи не буде! – одказав Шестірний. – Завжди будуть поміж людьми викидатись і розумніші від других, і удатніші. Вони-то і будуть правити громадою.

      – Чи правити-то? А чи не пильнувати про громадське добро, без твого правежу?

      – Тож – і добро пильнувати…

      Жук, мов опарений, скинув на Шестірного грізний погляд.

      – Ти, певно, в управителі полізеш? – якось глухо запитав він.

      – Атож! Ширша постать – більше нажнеш.

      Огонь у печі потухав; перегоріле угілля тліло, та вже не давало того світу. Ще спереду виднілись червонуваті постаті товариства; зате за стіною стояла ніч і заливала все темнотою. При останніх словах Шестірного у печі звідкись невідомо схопився тоненький струмочок огню, – видко, знайшовся десь неперегорілий прутик, – і огонь освітив усю хату. Обличчя Шестірного виступило ясне, моложаве, з білими вищиреними зубами, наче збиралося уп'ястись ними в кого-небудь. Обличчя Жукове було хмуре-чорне, а очі кидали гнівний гострий погляд. За спиною, наче стовпець, стояв Попенко, з заложеними в кишені руками; а Петро сидів рядом з Жуком і добрим поглядом дивився на його, немов збирався сказати: «Годі, перестань! тут не знайти тобі теплого привіту своїм одиноким думкам… Бач, яким холодом навкруги дише!» – То було на хвилину. Прутик, гнучись у три погибелі, не забарився згоріти – і світ потух; білий попіл прикрив зверху червоне угілля… Повіяло справді холодом; обдало темнотою, забуттям…

      Петро Федорович закрив очі. Чи то сон був, чи мана його? Навряд чи сон, – бо Петро Федорович кинувся, мов опечений. Він хотів щось сказати, та язик не повертався у роті – задубів; важке зітхання сперлося в грудях. Він похлинувся ним, як похлинається чоловік водою; а перед очима стояла вже нова мана…

      Стояв цілий збір учеників, учителів, інспектор, директор… На столі лежала книжка у жовтій палітурці – та сама книжка, котру не раз читав Петрові Жук і котру витрусив у його надзиратель. Як він про неї дознався і як вона перейшла з самого споду скриньки до божниці, – про те ніхто не знав. Знав тільки Петро, що звечора Жук з Шестірним за щось довго змагались; а на другий день прийшов надзиратель і поліз до божниці…

      У зборі усі були похмурі; усі ждали чогось страшного, – наче усі були на кару виведені… Ось прочитали про вину Жукову… Ось оддали йому щось у руки… Цілий збор заколихався – і Жук вийшов з гімназії.

      Коли вернувся Петрусь додому, то Жук укладав уже свої пожитки. Він був якось разом і хмурий, і ясний, і тривожно бубонів: «Петре! тепер мої руки розв'язалися… Сім рік вони були спутані, – сім рік в мою голову заганяли цвяшки гімназичної науки… Як вона досі не тріснула від неї?! А коли зосталася ціла, то нічого про се й згадувати».

      – Як же ти тепер думаєш бути? – питав його Петрусь.

      – Так, як і всі люди… Що ж? доступу мені в університет немає… Подякуй за се від мене Шестірному: скажи йому, що він не забариться високо піти угору! Це не посліднє наше розставання… ми з ним