Повія. Панас Мирний

почало шептатись… Декілька срібляків упало коло чоловіка на сіряк.

      – Нащо се? – спитався той.

      – Візьміть, дядьку; на ліки буде.

      – Спасибі вам!

      Сонце почало пробиватися крізь густе курище туману, здавалося – мов хто стиглий червоний кавун викотив з-за гори. Туман почав рідшати, підніматись угору. До куреня доносився глухий людський гомін і томлене чавкання чобіт.

      – От і наші ідуть, – сказав чоловік.

      Гомін наближувався: стали виразно доноситись слова. Чогось затіпалось серце Петрове, коли він зачув той голос. Щось за рідний, знайомий голос здався йому. Товариство почало виходити з куреня; здоровкалось з рибалками, котрі порались то коло снасті, то коло свого убогого добутку. Ті знімали сухий невід, навішували мокрий, щоб просушувався. Чорний мордатий чоловік, як ведмідь зарослий, ухопив здоровенну кошевку з рибою і з натугою поніс її у курінь.

      – Що, Пилипе, не краще тобі? – спитав він недужого.

       Ще знайоміше здався той голос Петрові: він чув десь його, та не пригадає де.

      Петро напрямивсь до куреня. Чорний чоловік якраз виходив з дверей; очі їх стрілися.

      – Жук! – скрикнув Петро.

      – Петре! – придавив Жук, – і кинулися один одного обнімати, цілувати.

      Рибалки, витріщившись, дивувались, що панич так обнімається та виціловується з їх чорним товаришем.

      – Як се ти? Яким побитом? Неждано, негадано! – казав Петро.

      – Отак, як бач. Рибу ловимо.

      – Братця! – гукнув Петро до своїх. – Мій давній товариш – Жук.

      Товариство підходило, знайомилось. Жук познайомив і їх з своїм товариством.

      Незабаром заблищало огнище коло куреня; захитався казан на триніжку: варилося снідання. Рибалки і студенти, як рідні брати, перемішалися між собою, – посідали кружком недалеко від багаття – і почали балакати. Деякі розпитували рибалок про їх працю, про влови, про снасть; ті одказували і розказували. Жук з Петром одрізнились геть одсторонь і вели між собою розмову.

      – Так се ти приїхав у Київ премудрості набиратись? – питає Жук Петра.

      – Як і всі. – А ти ж?

      – Як бач. Шукаємо премудрості у Дніпрі…

      – Коли був я дома, то твоя мати скілько разів була у наших. Розпитувала все за тебе: чи не чув, де ти? Плакала… – відповідав Петро.

      – Не вона одна плаче на сьому світі, – журливо одказав Жук. – Ще її доля і нічого. Другим їсти нічого, у чужій холодній хаті коліють. Що ж будемо робити?

      – То ти хоч би написав до неї, що живий, мов, здоровий.

      – Нащо? Щоб приїхала сюди довідатись? Не треба!

      Розмова на часину перервалася; обидва задумалися.

      – Не так, Петре, – почав знову Жук журливим голосом, – не так наше життя порізнилося, щоб ждав я від моєї матері собі помочі… Вона, вигадувана ще за часів кріпацтва, виношена кріпацькими руками, вихолена у панській сім'ї, не буде чистити тії риби, що син її наловив своїми руками; не буде ходити коло мого товариства, коли воно зляже, як отой лежить; не дасть свого добра гоїти болячі виразки