Повія. Панас Мирний

кому яке діло було виймати люльку з кишені?! – знову він скрикнув гірко.

      – Та ну! Годі! Іди до ягід, – казав Попенко, глитаючи ягоди, як індик зерно.

      Жук підійшов. Узяв трохи в жменю і почав жувати.

      – А тобі дати? – повертаючись до Петра, спитав Попенко. – На! ягоди добрі. – І він кинув півжмені на постелю. – А ти, Шестірний? Іди й ти, проквасиш душу.

      Шестірний мов не чув; сидів і дивився в вікно.

      – Його не займай тепер… Бач, як задумався. Високо щось, певне, думає! – І Жук плюнув.

      – Уже ж не про крадіжку ягід, – процідив Шестірний.

      – Не про ягоди, то про люльки, – уколов Жук.

      Стихло. Трохи згодом постать Шестірного заколихалася; почувся глухий плач, котрий дедалі все дужчав-піднімався.

      – Я не знаю, чого ти на мене наскіпався, – крізь сльози мовив Шестірний: – я буду інспекторові жалітися, їй-богу, буду! У його узяли люльку, а він звертає, що я винуватий… Я буду прохати, щоб мене перевели з кватирі…

      – І жалійся, і проси… Чого ж? Доводь уже до краю! – грізно скрикнув Жук.

      – Сами нічого не роблять – тілько сплять та лежать, та курять… Урока за ними не можна вивчити, – такий гармидер та колотнечу зведуть… Боже мій! Боже мій! – розлягався Шестірний. І плач його, одинокий плач, слався тонким заводом по хаті.

      Його ніхто не втішав; тепле слово привіту не виривалося з уст його товариства. Жук якось глухо процідив: «Бач, як невинуваті розлягаються!» І глухе те слово задавило жаль у кожному серці… Ніч своїми чорними очима заглядала у вікно освіченої хати і кожному нашіптувала чорні думки.

      Заколихалася жовта пляма перед очима Петра Федоровича, мов згонила непривітні тіні. Вони задрижали, зникли… Знову світ… знову день… і пусто, і холодно у сірій хаті! Петрусь лежить на постелі, дожидає обідати товариства… Убіг Попенко; уплив гордо Шестірний; не чутно було тілько важкої ходи Жукової. Жук аж надвечір вернувся. Ніхто його не спитав – де він був; нікому і він не казав про се. Каптанок, заснований павутиною, та темне лице казали, що Жук був десь у глухому місці.

      – Де ти, як та чортяка, убрався в павутиння? – не витерпів Попенко.

      Жук грізно глянув через плече на спину каптана.

      – Проклятий карцер! – промовив глухо і сів їсти.

      Усі похилилися, похмурилися; одні білі зуби Шестірного, вискаряючись, блищали, як сніг, з темного кутка хати… Заболіло у Петруся під серцем; здавило щось за горло; він опустивсь на постелю…

      На ясну жовту пляму мов що дмухнуло, так вона зникла зразу. Нічні померки розлилися кругом.

      Нешвидко Петро Федорович розкрив очі…

      І знову рожевим світом глянуло на його перевите залізними штабами вікно. Надворі розцвітав ранок. Знову кривоногий сторож уніс миску і кухоль з водою. Знову умивання, снідання, до котрого не доторкалася Телепнева рука… То був сухий і блідний Петро Федорович, а то аж почорнів. Гаряча згага попалила його уста, – вони були чорні; огонь тривоги вилизав глибокі западини в щоках, – аж усмокталися вони всередину; скули і щелепи гостро повиставлялися з-під сухої жовтої шкури; одні