Повія. Панас Мирний

паничу! устаньте, ради бога!

      – Га? – крізь сон спитав Жук.

      – Дайте сірничка, закурити люлечку.

      – Геть к бісу, не лізь! – одказав Жук і закрив голову подушкою.

      – Та не к бісу, а вставайте… Чого ви так засоромилися, що й голову закрили подушкою? Уставайте, покуримо!

      Петро Петрович відкрив лице Жукове. Жук бликнув – і схопивсь. Голова його була закустрана; очі задуті; лице заспане.

      – Ануте, покуримо. Славна у вас люлечка – чудо яка! Нуте, покуримо! А ось і тютюнець… Давайте лиш його сюди!

      Петро Петрович простяг руку за тютюном.

      – Я не курю, – понуро одказав Жук.

      – А се ж чия люлечка? чий тютюнець?

      – Не знаю. З нами стоїть семінарист. Може, його.

      – Де ж той семінарист?

      – Пішов кудись; видно, до товариства.

      – Ну, хай же ми розберемо. – І Петро Петрович послав у свою кишеню і люлечку, і тютюнець.

      – А ви, паничу, ще довго будете боліти? – спитав він Петруся, що, підвівшись, сидів на постелі. Прикро подивився на його болізний вид, на чорні очі.

      – Нельзя так довго боліти. Видужуйте, вичухуйтесь, а то багато уроків утеряете, у вищий клас не перейдете.

      – Я ж не винуватий, – одказав Петрусь.

      – Як не винуваті? Ні, винуваті. Бігали, видно, не одягшись, або, запотілий, холодної води напилися. От і простудились. Видужуйте, нельзя так.

      – Та мені трохи лучче. Як тілько зведуся, зараз прийду в гімназію.

      – Хорошо, хорошо. Ну, прощайте ж, господа. За люлечку і тютюнець завтра у інспектора побалакаємо.

      Петро Петрович пішов. Жук стояв, похнюпивши голову, а Шестірний кинувся, наче слуга, розчиняти двері Петрові Петровичеві.

      – Ти витяг люльку і тютюн з кишені? – грізно запитав Жук Шестірного, коли той вернувся у хату.

      – Що? – мов не чув, спитав Шестірний.

      – Собако! блюдолизу! ієзуїте поганий! – мов корчами, сипав Жук докорами на Шестірного.

      – Пойди вон, дурак! – зарусив Шестірний. – Какой чорт курит, а мне достанется!

      – Достанеться? Погань ти водяна! Чого ж воно достанеться, коли ти знав, на що бив? Певне, заранше і примовився.

      – Я с тобой не говорю! – крикнув Шестірний.

      – Підожди! Ти зо мною не так побалакаєш! – І, плюнувши, Жук знову ліг, підложивши руки під голову.

      – Петре! – через скілько часу попитав він, – ти не бачив, хто у мене витяг люльку?

      – Я спав, – одказав Петрусь.

      Жук устав; витяг скриньку з-під кроваті; вийняв запасний тютюн.

      – Ну, з чого ж я тепер покурю?… – безнадійно спитав сам себе. – От прокляті!

      Вирвав шматочок паперу з книжки; обірвав рівненько; скрутив папіроску і, запаливши, знову ліг на ліжко.

      Сонце сідало; стіни потемніли; тілько на сволоці бігали та стрибали парості західнього сонця; по кутках зовсім стемніло. Шестірний сидів і дивився у вікно на вулицю. Петрусь і Жук лежали – мовчали. Жук так немилосердно смалив папіроску, що вона аж шкварчала, а огонь