Повія. Панас Мирний

річці розумового життя, яку котять університети.

      Він, такий чулий до сліз та болю, уразливий до безталання та нужди, – він узявся ті сльози виливати, ту нужду показувати… Гарячим словом, мов гострим ножем, він вирізував-обчірчував тяжкі візерунки нужди: в страшних постановах безнадійності та горя малював він її гіркі затії. Перед очима він ставив живих людей, з живими муками, з своїми невеличкими надіями: тілько хату теплу, працю повсякчасну, безнужне життя, – і того немає!.. І стогнали перед очима люди, розливаючи свої живі сльози… Товариство обгорнуло Петра, як доброго товариша; привітало, як свого талановитого писаку. Воно покладало великі надії на його; помагало йому у його праці – то добрим словом, то розумною порадою.

      – Знаєш, Петре, що тобі бракує? – раз опитав його один з товаришів, прослухавши сумну Петрову приповістку, як крамар обдурює хлібороба.

      – А що? Кажи.

      – Ти мало бачив людей. Ти все малюєш нам тілько своїх хліборобів та орачів. Правда, добре малюєш; та хіба ж тілько все хлібороби та хлібороби? Є багато й майстрових, усяких ремісників. Ти нігде їх нам не виводив, не показував, – буцім їх і немає, і ніхто їх не бачив ніколи… Чого краще? Щоб недалеко ходити, – ти бачив наших рибалок?

      – Ні.

      – Ге-е! Завтра, братця, ходімо на рибалки. Чуете? Завтра, чуть зоря – туди. Там можна і страви зварити, хліба тілько візьмемо з собою.

      – Добре! добре!

      Другого дня, ще сонечко не виткнулось з-за гори, ще не встигло продрати свої огненні очі, коли київські гори курилися туманом, а Дніпро, запнувшись своєю димчатою запоною, ховався від людських очей, – по зеленій оболоні метушилися в тумані щось за тіні. То – Петро з товариством простував до рибалок. Туман обдавав їх своєю холодною парою; осідав на їх одежі дощовими краплями; велика роса мочила їх ноги. Вони, не потураючи на те, ішли собі, – молоді, жваві, веселі. Вели жартовливу розмову; співали пісень; ганялися один за одним. Ось крізь сірий туман щось зачорніло; пляма дедалі все висовувалась, виразніше витикалася.

      – Що то – сіно? – спитав хтось.

      – Та то ж курінь.

      Підійшли. Кругом куреня не видно нікого, тілько поверх його лежали сітки та геть осторонь на вбитих у землю кілках дебелів невід.

      – Чи тут є хто? – відхиляючи двері в курінь, спитався один з товариства.

      Звідти не окликався ніхто. Декотрі порвалися увійти в курінь.

      – Не ходи туди. Там немає нікого.

      – Та ні, он щось чорніє, – сказав один і, нагнувши голову, поліз. За ним – другі.

      В курені було вогко; трюхла солома жовтіла на долівці; по боках стояли казанки, лежали торби; в одній мисці жебріла мілька, у другій – жовтіло пшоно. Ген – аж у самому кутку на розісланому сіряку лежав чоловік. Голова його закустрана: борода висипала, як щітка; обличчя – одні кістки, обмотані блідою шкурою; очі великі горіли якимсь болізним огнем. Чоловік лежав і, не обзиваючись, дивився на їх своїми