Fata morgana (збірник). Михайло Коцюбинський

покличе. Панське все зверху.

      На саму думку, що чужі стали б на перешкоді, пішли б проти громади, засвітилися очі.

      Заговорили всі разом.

      Мажуга підняв догори руку, наче голоблю.

      – Чужих не пускати! Розігнати! Кілками!

      Го-го! Такий не пустить.

      Марія сплеснула в долоні.

      – Авжеж. Як не послуха – бити.

      – Бо вже нікуди далі, все одно пропадати. – Хоч в яму, гірше не буде. – Народ зголоднів, а ніхто не подбає, їсти ніхто не дасть. – А не дасть. Як хочеш їсти – пий воду… – З’їв півбіди та й напийся води… – Один розкошує, а другий… Старша біда – як розкіш. – Озуть пана у постоли…

      Однак поволі уява Панасова в’яла, наче хробак точив її. Де-де? Хіба так легко змагатись з паном!

      Пан не хотів вже взувать постоли, не хтів сам жати. Він знов був сильний та хитрий ворог, з яким трудно було боротись, який все переможе. Краще далі од пана і од гріха. Хіба йому земський не вибив зуба?

      Панаса ніхто не слухав.

      Тоді він почав стукать ціпком.

      Чого йому треба?

      Ні, пана не налякаєш. Він має силу. Нажене тобі повне село, і в кого ззаду було гладеньке – мережане зроблять. Тепер кричать, а тоді що? В гурті і беззубий собака лютує. Схотів один з другим голіруч їжака вбити. Не вб’єш, бо вколить.

      Стара хазяйка знов прикрутила лампу. Коли там що буде, а гас дорогий.

      Іван Короткий хтів знати, чи всі підписались.

      Чоловік з Ямищ за криком не міг нічого сказати.

      – Цитьте, цитьте, нехай говорить…

      Звісно, не всі. Багачі одреклися.

      – Схотіли! Один біс, що пан, що багатий мужик.

      Проте до них пристали села – Піски, Береза, Веселий Бір…

      – О! Чуєте? Чуєте, скільки пристало… Тепер за нами черга. Стіймо за них, вони за нас постоять.

      – Підписать! Підписать!

      В хаті ставало душно. Дим слався по хаті, як низькі хмари, і сині хвилі, змішані з криком, тягло в одчинені вікна.

      Хіба присилує хто робити в пана? Не хочеш – не йди. Нехай побачить, що не в багатстві сила, а в чорних руках. Треба пристати. Усім.

      Панас Кандзюба йшов проти громади.

      А він не згоден. Се буде бунт.

      – Тю! Який бунт?

      – Такий, що бунт. За се не похвалять. Краще чекати прирізки.

      – Чекай – діждешся.

      – Скоро будуть землю ділити.

      Марія сплеснула в долоні.

      Хіба ж вона не казала!

      На Панаса насіли. Хто буде ділити? Може, пани?

      Але Панас міцно стояв на свому. Твердий і сірий, як грудка землі, важкий в своїх чоботищах, він знав тільки одно:

      – Будуть землю ділити.

      – Та добре, добре, а поки що…

      – Се буде бунт.

      Ще там загнати коні у спаш на панське, вивезти нишком деревину із лісу, закинути вершу у панський ставок, але бунтувать проти пана цілим селом – на се нема згоди. Буде з нього і одного зуба, що вибив земський.

      – Ось бачиш… ось!

      Роззявив рота і тикав пальцем, грубим і негнучким, як цурпалок з корою, у чорну дірку на блідих яслах.

      – Бачите… ось!

      Так Панаса і облишили.

* * *

      Грім