Кобзар. Вибрані твори. Тарас Шевченко

взяв на плечі

      І, позад базару,

      Через мертвих переступа,

      Криється в пожарі

      За костьолом. Хто ж це такий?

      Ґонта, горем битий,

      Несе дітей поховати,

      Землею накрити,

      Щоб козацьке мале тіло

      Собаки не їли.

      І темними улицями,

      Де менше горіло,

      Поніс Ґонта дітей своїх,

      Щоб ніхто не бачив,

      Де він синів поховає

      І як Ґонта плаче.

      Виніс в поле, геть од шляху,

      Свячений виймає

      І свяченим копа яму.

      А Умань палає,

      Світить Ґонті до роботи

      І на дітей світить.

      Неначе сплять одягнені.

      Чого ж страшні діти?

      Чого Ґонта ніби краде

      Або скарб ховає?

      Аж труситься. Із Умані

      Де-де чуть – гукають

      Товариші-гайдамаки;

      Ґонта мов не чує,

      Синам хату серед степу

      Глибоку будує.

      Та й збудував. Бере синів,

      Кладе в темну хату

      Й не дивиться, ніби чує:

      «Ми не ляхи, тату!»

      Поклав обох; із кишені

      Китайку виймає;

      Поцілував мертвих в очі,

      Хрестить, накриває

      Червоною китайкою

      Голови козачі.

      Розкрив, ще раз подивився…

      Тяжко-важко плаче:

      «Сини мої, сини мої!

      На ту Україну

      Дивітеся: ви за неї

      Й я за неї гину.

      А хто мене поховає?

      На чужому полі

      Хто заплаче надо мною?

      Доле моя, доле!

      Доле моя нещаслива!

      Що ти наробила?

      Нащо мені дітей дала?

      Чом мене не вбила?

      Нехай вони б поховали,

      А то я ховаю».

      Поцілував, перехрестив,

      Покрив, засипає:

      «Спочивайте, сини мої,

      В глибокій оселі!

      Сука мати не придбала

      Нової постелі.

      Без васильків і без рути

      Спочивайте, діти,

      Та благайте, просіть бога,

      Нехай на сім світі

      Мене за вас покарає,

      За гріх сей великий.

      Просіть, сини! я прощаю,

      Що ви католики».

      Зрівняв землю, покрив дерном,

      Щоб ніхто не бачив,

      Де полягли Ґонти діти,

      Голови козачі.

      «Спочивайте, виглядайте,

      Я швидко прибуду.

      Укоротив я вам віку,

      І мені те буде.

      І мене вб’ють… коли б швидче!

      Та хто поховає?

      Гайдамаки!.. Піду ще раз.

      Ще раз погуляю!..»

      Пішов Ґонта похилившись;

      Іде, спотикнеться.

      Пожар світить; Ґонта гляне,

      Гляне – усміхнеться.

      Страшно, страшно усміхався,

      На степ оглядався.

      Утер очі… тілько мріє

      В диму, та й сховався.

      Гамалія

      «Ой нема, нема ні вітру, ні хвилі

      Із нашої України!

      Чи там раду радять, як на турка стати,

      Не чуємо на чужині.

      Ой повій, повій, вітре, через море

      Та з Великого Лугу,

      Суши