Казки, легенди, притчі. Герман Гессе

а потім сказала, що пісня красива. А коли я розповів їй, що голодний, вона трохи підняла скатертинку, що накривала кошик, і дістала звідти кусень хліба. Коли я, смачно відкусивши від скибки, бадьоро закрокував далі, вона дорікнула мені:

      – Не гоже їсти на ходу. Спочатку потрібно робити одне, а потім інше.

      І ми сіли на траву, і я їв свій хліб, а вона, обхопивши руками коліна, поглядала на мене.

      Коли я доїв свій хліб, вона запитала:

      – Чи не хочеш ти чогось заспівати мені?

      – Хотіти, то я хочу. Але ж про що?

      – Про дівчину, від якої пішов коханий, і як це сумно.

      – Ні, цього я не можу. Я не знаю, як це буває, та й не варто так дуже перейматися. Мій тато велів мені співати тільки порядні й милі пісні. Я заспіваю тобі про зозуленьку чи про метелика.

      – А про кохання ти нічого не знаєш? – запитала вона перегодя.

      – Про кохання? Звісно, що знаю, адже це щось найпрекрасніше!

      І я, не гадаючи довго, заспівав про сонячний промінчик, який кохає червоні маки, і як він грається з ними, і який він щасливий, і про самку зяблика, яка чекає на свого зяблика, і коли той з’являється, вона відлітає вбік, вдаючи, ніби злякалася. І він співав далі про дівчину з карими очима і про юнака, який завітав до цього краю й проспівав пісню, за що отримав у винагороду кусень хліба, але тепер хліб йому вже не потрібний, він бажає отримати від юної дівчини поцілунок, і хоче дивитися у її карі очі й співати про це так довго, доки вона не розсміється та не притулить свої вуста до його вуст.

      І тут Брігітта перегнулася до мене, і, зімкнувши свої вуста з моїми, заплющила очі, а коли їх відкрила знову, то побачив у наближених брунатно-золотистих зірочках своє зображення й кілька білих польових квітів.

      – Світ чудовий, – промовив я. – Батько мав рацію. Нумо я допоможу тобі нести кошика, щоб ти вчасно прийшла до женців.

      Я взяв її кошик, і ми попростували далі. Ми йшли разом, тримаючи один крок, і її радість звучала в унісон з моєю, і вітер щось нам тихо нашіптував, віючи прохолодою від схилу гори; ще жодного разу прогулянка не приносила мені такого задоволення. Якийсь час я хоробро затягав пісню за піснею, але згодом змушений був замовкнути – довкола було стільки всього, про що розповідали, зливаючись воєдино, негучні голоси долини й гір, трави та листя, річка і кущі, і все суще!

      І я мимоволі подумав, що якби зміг зрозуміти й проспівати ці тисячі пісень світу – про трави і квіти, про людей і хмари, і про все інше, про листяні й вічнозелені ліси, і про всіх звірів, і на додачу всі пісні далеких морів і гір, пісні зірок і місяця – якби все це знайшло в мені відлуння і я зміг би все це проспівати, то я був би Господом Богом, а кожна нова пісня повинна була б злітати зіркою до небес.

      Однак доки я йшов і міркував про все це, мене охопило тихе замилування, адже раніше такого ще жодного разу не спадало мені на думку. Брігітта несподівано зупинилася і схопилася за ручку кошика.

      – Тепер мені потрібно зійти вгору, – промовила вона. – Там, на полі, наші люди. А ти куди підеш? Підеш зі мною?

      – Ні, піти з тобою я не зможу. Мені велено йти