Казки, легенди, притчі. Герман Гессе

Він сидів і грав на лютні. Завваживши гостя, що наближався до його хатини з побожним трепетом, не підвівся і не привітався з прибулим, а тільки посміхнувся до нього, і його пальці ще вправніше та спритніше ковзали струнами, а чарівлива музика пливла, ніби срібна хмарка над долиною, від чого юнак завмер подивований у солодкому замилуванні, забувши геть усе на світі, доки Майстер Божественного слова не відклав свою маленьку лютню і не попрямував до хатинки. Хань Фук зі страхом Божим рушив слідом і віднині став його слугою й учнем.

      Поминув місяць, і він навчився зневажати свої складені до цього часу пісні, а затим взагалі викинув їх зі своєї пам’яті[27]. Дні складалися в тижні, тижні – в місяці. І через кілька місяців він викреслив зі своєї голови й ті пісні, яким його навчили попередні вчителі. Майстер майже не розмовляв із ним[28], він мовчки навчав його грати на лютні, доки не домігся бажаного: душа учня тепер уся була немовби зіткана з музики. Одного разу Хань Фук написав короткого вірша, у якому описав політ двох птахів в осінньому небі. Він був задоволений собою, однак не наважився показати його Майстру, але проспівав його якось вечірньою порою, неподалік від хатини. І Майстер, напевне, чув його, однак не сказав про це жодного слова. Він тільки тихенько заграв на своїй лютні, і в повітрі цієї ж митті розлилася прохолода, сутінки поспіхом вляглися на землю, подув сильний вітер, хоча це була літня пора, і сірим, немовби враз збліднілим небом, полетіли дві чаплі, яких підганяла палка жадоба мандрів, і все це було таким красивішим і досконалішим, ніж вірші учня, що він сумно замовк і відчув себе нікчемним. Так старий вчиняв щоразу, і коли поминув рік, Хань Фук уже майже довершено володів мистецтвом гри на лютні, – вершини ж поезії здавалися йому щодалі важчими й величнішими.

      Коли поминуло два роки, юнака охопила нестерпна туга за батьківщиною, за своєю ріднею, за нареченою, і він звернувся до Майстра з проханням відпустити його додому.

      Майстер посміхнувся і мовчки кивнув головою.

      – Ти вільна людина, – сказав він юнакові, – і можеш йти, куди тобі заманеться, і вчиняти так, як тобі подобається. Ти можеш повернутися, а можеш назавжди забути шлях сюди.

      І юнак вирушив у дорогу і йшов він безупину, без сну й відпочинку, допоки одного разу на світанку не опинився на рідному березі ріки й не побачив знайомий вигнутий місток, а за ним – місто, у якому він народився і де зростав. Прокравшись, наче грабіжник, до батьківського саду, він почув крізь розчахнуте вікно опочивальні дихання свого батька, який ще не прокинувся від сну, затим, прокравшись до саду нареченої, виліз на грушу й побачив, як наречена розчісує волосся у своїй кімнаті. Порівнявши все те, що він бачив на власні очі, з тією картиною, що її намалювала йому туга за батьківщиною, він зрозумів, що народжений для поезії, і що в мріях поета є місце для такої краси й такого блаженства, які намарно шукати навсправжки. І, злізши з дерева, він побіг із цього саду, з рідного міста, поминувши ріку, і повернувся знову до високої долини серед гір.

27

…викинув їх зі своєї пам’яті… – звичний мотив давньої китайської літератури, пов’язаний з очищенням від зовнішнього світу й духовним оновленням.

28

Майстер майже не розмовляв із ним… – мотив мовчання, типовий для давньої китайської літератури: беззвучну взаємодію неба й землі неможливо пояснити словами – цьому має відповідати поетичне мовчання.