Химерниця. Олена Печорна

* *

      Ліс зусібіч дивився на чоловіка. Сторожко. Угорі колихались велетенські маятники сосен, а біля землі вовтузились сутінки та волога. Він ішов у змоклих черевиках, чіплявся за траву й по-чорному крив і ліс, і село, і відьму. Над ним, мов прив’язана, літала чорна тінь й настирливо кричала:

      – Кру-кру! Кру-кру… Кру-кру…

      – Та пішов ти! Курка скубана.

      Сплюнув. Оце встряв так встряв. Дожився. От якби хто коли сказав, що він, очільник двадцятитисячного міста, блукатиме хащами, аби з відьмою погомоніти, відправив би у найближче відділення психіатрії.

      – Кру-кру…

      Відволікся, не помітив у траві добрячу гілляку, перечепився і беркицьнувся прямісінько в суничні зарості. Біла сорочка вимастилась, у піджака відлетіло одразу три ґудзики, а отой, що лишився, тримався на ниточці, мов на пуповині.

      – Паскудство…

      Витер обличчя, на зубах заскрипіла земля. Твою дивізію… Здається, він по-справжньому вляпався, і куди далі йти, не знає, а темніє тут швидко.

      І справді, ніч прямісінько між сосен замішувала чорнила й лила густо. Незабаром узагалі нічого не розгледиш. Це ж скільки він у цьому триклятому лісі блукає? Халепа. Дорогу загубив майже одразу, як зайшов, немов хто з-під ніг стежку висмикнув. Таки грається з ним відьма. Грається. Зараз він ладен був поклястися, що так воно є. Хоча в маячню про надприродне ніколи особливо не вірив. То чого поперся? А чого? Втратити останнє боїться. Еге. Боїться, аж памороки забиває. Та він не те що до відьми, за соломинку годен вхопитись, аби лишень хто розтовкмачив, що це таке діється і як порятуватися.

      – Кру… – доносилось вже здалеку. От красава! Ворона обскубана й та кинула. Озирнувся, прислухався. Вітер хитає сосни десь угорі, тому здається, що темрява ворушиться. Моторошно – бр-р-р. Сам, як палець, посеред лісу. Ніч. Оце б лягти горілиць і заснути. А ні! Дірка тобі від бублика під ніс. Кляте безсоння мучить з добрих півроку, в печінки в’їлось. Ніч у прямому сенсі зненавидів. Бо вдень – справ по горло, дихати не дають, а ніч душу виймає, паскуда. Оце б зараз наковтався гидоти, їй-богу, і заснув вічним сном.

      З думками треба бути обережним. Дуже. Ліс, все одно що підслухав, раптово розступився, Петрович не збагнув і як, а потім бац – і три хрести попереду вишикував.

      – Оце мультики, – очі протер, а самому моторошно, холодок по спині туди-сюди, ноги ватяні. Звідки хрести? Де їм у лісі взятися? Крок вперед. Роздивитися б. Може, деревця молоді. Чого у природі не буває? Але ж ні, чітко вимальовуються обриси трьох могил. Хух.

      – Удався день…

      Спотикнувся, вилаявся. Треба по стежці. Он же, витоптано між могил. Барвінок плететься, наче рядно накинули на галявину. Щось всередині настирливо нашіптувало «не варто», але ноги самі рухались, тим часом мозок хаотично відшукував логічне пояснення. А може, залишки кладовища? Еге. Древнього. Наблизився, придивився, хоч у самого серце в грудях гупотить, аж нудить. Нічо. Він же дядько серйозний. Розбереться. Так. Дві могилки поряд. Еге. Та, що ліворуч, – свіжа, глину он дощем розмило. Значить, не залишки і не древнє, та й не кладовище. Всього три хрести, тільки