Химерниця. Олена Печорна

може, й перелом… Гроші ось. Організуйте.

      Жінки дивились на купюри з недовірою, зате одноногий сусіда до рук взяв, перерахував і присвиснув.

      – Дві штуки?

      – Більше треба?

      І тут жіноцтво отямилось:

      – Господь з вами! Льошко, ану віддай назад.

      – Віддай, кажу… – Галька ще й у бік штовхнула для певності.

      – Та що ми… Хіба не люди? Заберіть…

      Нінка взагалі зітхнула, мовляв, а раптом криваві які тикаєш? Добери, хто й звідки? Проте чоловік забирати не став, більше не глянув на папірці, натомість спокійнісінько розвернувся й пішов… за птахом. Троє кілька хвилин мовчки спостерігали, як примара зникає в кінці вулиці, а коли і крука несила було розгледіти в сутінковому небі, неначе прокинулись:

      – І що то було?

      – Не знаю, дівчата, але теє… я наче вже його десь бачив.

      – Еге. Де? Перепив, то з чортиками гомонів?

      – Галю…

      – Що? – спитала худюча Галина.

      – А як кому й справді допомога треба? – сердешна Нінка малювала в уяві страшні картинки скаліченого.

      – Можна у район подзвонити. Так швидка навряд чи проїде. Вгрузне… І хто знає, є той постраждалий чи приверзлося… Бачила, який чудний?

      – Еге…

      – Що «еге»? Перевірити треба, бо ніч, потім очей не стулиш від думок. Льошо…

      – Що?

      – Що? Коня дай. Шурхіт, диви, і по розмоклій дорозі пройде. Сильна тварина.

      Чолов’яга замислено чухав потилицю:

      – Шурхіт, дівчата, де хоч пройде.

      – Ну то даси?

      Олексій дивився вдалеч, вочевидь, щось пригадуючи:

      – А впораєтесь?

      Нінка випнула груди, гойднула ними, все одно, що зброю масового враження продемонструвала, і спитала:

      – Сумніваєшся?

      Олексій сплюнув:

      – Згадав!

      – Ну-ну… – всміхнулись і швиденько пішли у двір. Марна справа – вислуховувати хмільні спогади. Нащо? Натомість жіноцтво уміло хазяйнувало біля коня. Чорний красень вилискував боками, іржав у долоні й, здавалось, радів скорій дорозі. Господар зітхнув розчаровано, мовляв, баби, однак характер гору взяв. Адже бідолаха не полінувався і таки пошкутильгав до хати, довго вовтузився біля вікна, а вийшов, що нова копійка, переможно розмахуючи газетою.

      – Осьдечки, дівчата. Я ж казав! Бачив я цю пику раніше. Ось.

      Сусідки зиркнули на першу шпальту обласного тижневика. Мер Городового? Шоковано роззявили роти:

      – Та невже?

      – Перейбиніс?

      – І що така цяця у нашому болоті забула?

      – А може, теє? Схожий, га?

      – Ну-ну, – Олексій вдоволено шкірив зуби, затискаючи в руках новенькі банкноти. Але щастя тривало не довго. Збагнувши, що й до чого, Галька зі швидкістю факіра висмикнула гроші з рук:

      – Постраждалому віддамо.

      Чолов’яга ледь не вдавився:

      – Еге! Знайшла нужденних. Мер районного центру, ще й сусіднього. До нас ніяким боком. У них бабла хватає. Чуєш, Галю, не дурій. Моʼ, ще по селу побіжиш, щоби людоньки на ліки скинулись?

      Жінка зітхнула,