Химерниця. Олена Печорна

викличу, хлопці через дві годинки на місці будуть. Чого ти?

      – Дістало! Все дістало. Життя таке дістало! Тьомичу, у нас клепки запали, еге? На кону угода на сотні тисяч, а ми до відьми поперлись. Твою ж дивізію! От яка відьма? Яка?

      Цієї самої миті над головами трійці залопотів крук. З’явився нізвідки, наче небо виплюнуло, зробив красиве коло, рівнесеньке, наче бачив лише йому помітну траєкторію, каркнув два рази, крижаних мурах за комір сипонувши, а затим повільно полетів уздовж дороги. Трійця здивовано перезирнулась.

      – Святі сили… Кличе.

      – Васильовичу, ти не хильнув часом? Еге? Он і машину втопив.

      Чолов’яга зморщився:

      – Ні, Петровичу. Ви ж мене знаєте? Ні-ні. Птах зве.

      – Хто?

      – Крук. Он вертається…

      Птах справді повертався, щоб зробити нове коло у ще похмурому небі. Чоловіки дивились на те здивовано, задерши голови.

      – Кру-кру…

      І знову політ вздовж залитої дороги.

      – Таки зве.

      На відміну від Васильовича, Артем Семенович Корж спостерігав за чорною цяткою з недовірою. Щоб якесь пернате створіння себе так поводило? Але впертий птах повертався втретє й знову повторював незрозумілий ритуал. Потай зиркнув на шефа. Затих. Треба ж, здає мер. Ні к чорту нерви стали. Зривається – не знаєш куди й бігти. Он, цятку в небі гіпнотизує:

      – Скільки звідсіля до Джерельного?

      Перезирнулись. Васильович ошелешено пробурмотів:

      – Кілометрів зо два…

      – Тьомичу, дорогу пам’ятаєш?

      Артем дивився на розмитий шлях, що нагадував нині повноводу річку в нікуди, і подумки лаявся. От куди? Чого? Утішало одне – водна поверхня якось непомітно заспокоїлась, адже дощ з появою дивного птаха вщух.

      – Здається…

      – Значить, пішли. Ти казав, що відьма усе знає? От ми в неї зараз і розпитаємо… і про угоду, і про німців, і про…

      – Кру-кру… кру-кру… кру-кру…

      Замовк. Слова часом важчі за каміння…

* * *

      Розмитою дорогою йшли двоє, вітер-розбишака шарпав змоклі поли дорогих костюмів, наче куштував на смак, а потім зривався й мчав у поле, що у безвість, терся прозорим черевом об землю, струшуючи дощ з кущів деревію й блідої ромашки. Простір скрізь, куди не глянь, здичавіла тиша пише літописи від обрію до обрію, лишень оці двоє… зайві. Хоча ні… один.

      – Петровичу, та не винен я! На повороті мав стояти колодязь, старий такий, закинутий, а його нема. Щез! – виправдовувався Артем Семенович Корж і розгублено озирався. Худорляве тіло видовжувалось від тотального напруження й робилось схожим на циркуль. Бідолаха ладен був розкреслити оце занедбане поле вздовж і впоперек, тільки б орієнтир віднайти, а воно не дається. От куди йде? Дорогу дорогою не назвеш, зате їх тутечки стільки, як судин, усе біжать, біжать, розходяться, сходяться, переплітаються. О, ще одна. По ній крук туди-сюди ходить. Клята птаха! Пройде вперед, озирнеться, прилетить назад і знову вперед крокує. Знущається, чи що? Наче… поводир.

      – Точно… Нам за круком треба!

      Птах