Голова з площі Пігаль. Андрей Кокотюха

вивільняючи руку. – Я ж заходив до вас у неділю, а це лише чотири дні тому.

      – Так! І за той час ви стали відомим на весь Париж! Я пишаюся таким клієнтом, месьє Кошові! Більше того, вас упізнали інші мої постійні відвідувачі! Два останніх дні вони заходять сюди, аби лиш дочекатися вас! Кожен хоче потиснути вашу руку!

      – Облиште, месьє, – відмахнувся Кошовий. – Повірю, що дехто тут мене справді впізнав на тому газетному фото. Проте на весь Париж я навряд відомий. Скажіть ще, на всю Францію.

      – Звісно, герої можуть собі дозволити іронію та скромність, – кивнув хазяїн, заходячи за барну стійку й відтісняючи про цьому плечем мовчазного бармена, підхопив з полиці вже відкорковану пляшку червоного вина, вільною рукою виставив келих. – Не питаю дозволу пригостити вас за рахунок закладу, месьє Кошові. Роблю це без дозволу. Наполягаю. Вітальний келих відсьогодні й допоки я живий зустрічатиме вас завжди, як знайдете час та переступите цей поріг. І те саме робитимуть мої нащадки, бо я впишу це побажання в заповіт.

      – Mon Dieu, месьє Анрі! – парирував Клим у тому ж тоні. – Дожити б до того.

      – Не прибідняйтеся, житимете довго й щасливо. Прошу!

      Кошовий не сперечався. Взяв келих, пригостився, піднявся нагору крученими сходами, опинився в обідній залі. Тут ще не зібралися відвідувачі, час вечері настане трохи більше ніж за годину. Він пройшов углиб, примостився за найдальшим столиком, скинув пальто й капелюха. На вішак не чіпляв, поклав поруч.

      Месьє Компана́ наспів, коли Клим майже допив вино.

      – Бажаєте повторити?

      – Так, але частувань на сьогодні досить. Не хочу зловживати.

      Хазяїн багатозначно зиркнув на нього.

      – Як завжди записати в борг, месьє Кошові?

      – Наступний мій візит буде з метою погасити кредит, – кивнув Клим.

      – Та які рахунки між нами! – месьє Анрі театрально замахав руками, мовби круг нього літали мухи. – Аби я не знав, що ви платите борги, не дозволив би вам їх робити.

      Пляшка з’явилася ніби з повітря.

      – Читали сьогоднішню «Парі Суар»? За півгодини перед тим, як ви завітали, мені принесли свіжий випуск.

      – Невже знову щось про мою скромну персону?

      – Аби ж то, – у зітханні господаря чувся щирий сум. – Жити страшно, месьє Кошові, після таких новин. Кому – сенсація, а кому ніч не спи.

      – Газети інакше не працюють, – зазначив Клим філософськи. – Чим налякали цього разу?

      – Вчора вночі на Пігаль знайшли відрізану голову.

      Кошовий поперхнувся.

      Попри спробу мовити втаємничено, сказане прозвучало аж надто буденно як для справді небанальної пригоди.

      – Чию голову?

      – Людську, – сказав месьє Компана́. – Я не здивований, месьє. Пігаль, Кліші, Бельвіль[32] – це клоака, дно. Там відбуваються найогидніші в Парижі речі. Натомість здивований, і то приємно здивований, як швидко поліція затримала вбивцю. Ви не француз, месьє Кошові. Але історія, попри всю жорстокість, навіть дуже

32

Бельвіль (Belleville) – паризький квартал, на початку ХХ століття – один із найбільш заселених іммігрантами, входить до переліку найменш безпечних у Парижі.