Голова з площі Пігаль. Андрей Кокотюха

одного боку, він був типовим «східняком». Хай жив тривалий час у Галичині, але ж потрапив туди, тікаючи від переслідувань російського царського уряду. Проголосивши владу у Львові чотири роки тому, росіяни арештували Кошового одним із перших – наздогнало звинувачення в «мазепинстві», тобто зраді російського народу, пропаганді сепаратизму. Звісно, головним ворогом для себе передусім і для проголошеної нещодавно української держави Клим вважав російський більшовизм. І не лише більшовизм, усе російське загалом, «червоне» воно чи «біле». Натомість представники галицької делегації, до якої він формально належав, вважали поляків головними ворогами української державності, висловлюючи готовність домовлятися проти них навіть із радянською Росією, Леніним та Троцьким.

      Від усього того Кошовому паморочилося в голові. Він мав нагоду посваритися з кимось із галичан. Конфлікт переріс із приватного в публічний. Потім, звісно, опоненти потиснули руки. Та за кілька днів люди з оточення Петлюри запропонували Климові перейти в політичні радники. Своїх функцій він і надалі не розумів до кінця, проте погодився. А ще за кілька днів уже ніхто нічого довкола не розумів: Червона армія скористалася українським роздраєм та стрімко атакувала, Директорія вимушено залишила Київ.

      За тиждень, у прямому розумінні – з коліс потяга, Кошовий приєднався до делегатів паризької конференції.

      До Парижа добиралися більше місяця.

      Там, попри титанічні зусилля, програли – сторони перемовин не хотіли врахувати інтересів української держави, бо на той момент вона мала тимчасову столицю в Кам’янці-Подільському й де-факто неіснуючі кордони. Що означало: для Європи такого державного утворення не існує.

      Назад до Кам’янця привезли Петлюрі поразку.

      А ще за півроку…

      Клим махнув рукою, чи то розганяючи сизий цигарковий дим, чи вкотре за роки женучи прикрі, сумні спогади. Щиглем пожбурив маленький недопалок у Сену. Традиційно запасся другою цигаркою. Дбайливо замотав у білий бавовняний носовик та приховав у кишеню пальта.

      Й рушив через міст солдатським кроком, немов до бою.

      Месьє редактор обідав.

      Кошовий і незчувся, як настала обідня пора – час, який всякий француз, а особливо – всякий парижанин, що поважає себе, вважав ледве не святим. Звичай цей Клим усвідомив та прийняв для себе не відразу. Коли ж нарешті змирився й почав заважати на нього, дійшов несподіваного висновку. Мешканець Парижу, а особливо parigot, тобто – корінний, вроджений парижанин, пропустить церковну службу й не вважатиме це гріхом. І ніколи не дозволить собі згрішити, пропустивши обід. Подружня зрада порівняно з тим значно менше порушення суспільних звичаїв.

      Запитавши, де саме можна знайти месьє редактора й дізнавшись, що його улюблений ресторан – за рогом, на сусідній вулиці, Кошовий чемно, як того вимагає паризький політес, подякував. Заклад знайшов швидко, та, щойно переступив поріг, трохи розгубився. Адже поняття не мав, кого шукав. Клим не знав,