Королівський убивця. Assassin. Робин Хобб

мій гнів починає нестерпно пекти мене вогнем. Вітер розмаював волосся, намагаючись мене заспокоїти, але я тільки прискорював ходу, а моїй ненависті ще додалося сил. Ця зовнішня сила мене привабила, і я пішов до неї, як на запах свіжої крові.

      Я звернув за ріг і опинився на ринку. Вбогіші купці, стривожені наближенням шторму, збирали свої товари з верет і покривал. Власники яток зачиняли віконниці. Я пройшов повз них. Люди сходили мені з дороги. Я проходив між ними, байдужий до того, як на мене дивляться.

      Я дістався ятки торгівця тваринами й постав перед самим собою. Він був худим, мав похмурі темні очі. Зловісно на мене глянув, а замість привітання мене залили хвилі ненависті, що пульсувала від нього. Наші серця билися в тому ж ритмі. Я відчув, як моя верхня губа здригається, начебто я збирався завити, відкривши свої жалюгідні людські зуби. Повернув обличчя до звичного вигляду і знову опанував свої емоції. Але вовчук у клітці, сірий і брудний, глянув на мене й роззявив чорну пащеку, показавши всі зуби. Ненавиджу вас. Усіх. Ходи, ходи ближче. Уб’ю тебе. Перекушу тобі горлянку й розірву. Зжеру твої нутрощі. Ненавиджу тебе.

      – Чогось хочеш?

      – Крові, – тихо сказав я. – Хочу твоєї крові.

      – Що?

      Я перестрибнув поглядом від вовка до чоловіка. Він був товстим і брудним. Смердів, заради Еля, як же він смердів. Я відчув запах поту, несвіжої їжі та його власних випорожнень. Був загорнутий у погано вичинені шкури, а їхній сморід теж витав довкола нього. Мав невеликі заплилі жиром очиці, жорстокі брудні руки, а при його поясі висів окутий бронзою дубовий кий. Я зробив усе, що міг, аби стриматися, не вхопити того ненависного кия і не розтрощити йому мізки. На ногах він мав грубі черевики, мабуть, щоб роздавати копняки. Він підійшов надто близько до мене, і я мусив учепитись у свій плащ, аби його не вбити.

      – Вовка, – насилу вдалося вимовити мені. Мій голос звучав гортанно, здушено. – Я хочу вовка.

      – Ти певний, хлопче? Він злий.

      Штовхнув клітку ногою, а я стрибнув на неї, ударившись зубами об дерев’яні ґрати, набивши ще один синець на морді, але дарма, якби тільки вдалося його вхопити, вкусити бодай раз, я б його розірвав або ніколи не відпустив.

      Ні. Геть звідси, забирайся з моєї голови.

      Я потрусив головою, щоб прочистити думки. Торговець здивовано на мене глянув.

      – Знаю, чого хочу, – рішуче сказав я, відкидаючи емоції вовка.

      – Справді так? – Чоловік оцінююче дивився на мене. Хотів визначити, що я можу собі дозволити. Йому не подобалися ні мій одяг, з якого я виріс, ні моя молодість. Але я підозрював, що він уже якийсь час тримає в себе вовка. Мав надію продати його щеням. А тепер, коли вовк потребував більше їжі та не діставав її, чоловік, правдоподібно, віддав би його за першу-ліпшу ціну. Тим краще для мене. Я мав небагато.

      – Навіщо він тобі? – знехотя спитав чоловік.

      – Для ям, – байдуже відповів я. – Він худий, але, може, трохи сприту в нього зосталося.

      Зненацька