Вітер у замкову шпарину. Темна вежа IV (продовження). Стивен Кинг

пісню, прикликаючи зиму. «Вітер у замкову шпарину» – так називалася казка, до якої йшла та ілюстрація. І була та казка страшна та чудесна водночас.

      – Боги мої на пагорбі! – Роланд стукнув себе тильним боком долоні правої руки по лобі. – І як я одразу не здогадався? Хоча б із того, що останніми днями дуже тепло.

      – Тобто ти не знав? – здивувався Бікс. – І ти з Серединного світу? – Старий поромник прицокнув язиком.

      – Роланде? – звернулася до стрільця Сюзанна. – Що таке?

      Але Роланд не звернув на неї уваги. З Юка він перевів погляд на Бікса і знову глянув на пухнастика.

      – Наближається старкбласт.

      Бікс кивнув.

      – Еге ж. Трокен його відчуває, в чому-чому, а в старкбластах трокени ніколи не помиляються. Окрім того, що вони трошки говорять, це їхнє сильне.

      – Сильне що? – не зрозумів Едді.

      – Він має на увазі, що це їхній талант, – пояснив Роланд. – Бікс, ти знаєш місце на тому березі, де ми могли б сховатися і перечекати його?

      – Взагалі-то, знаю. – Старий показав на порослі деревами пагорби, що положисто спускалися до протилежного берега Вайє, де на них чекав ще один причал і ще один елінг – не пофарбований і значно менш величний. – Дорогу ви знайдете на тому боці, то вузенька стежина, що колись була дорогою. Вона веде за Шляхом Променя.

      – Ще б пак, – сказав Джейк. – Усе суще служить Променю.

      – Саме так, юначе, саме так. У чому вам зрозуміліше, в колесах чи милях?

      – І в тому, і в тому, – сказав Едді. – Але загалом краще в милях.

      – Що ж, гаразд. Ідіть старою дорогою до Калій п’ять миль… а може, й шість… і прийдете до покинутого села. Там дерев’яні хати, вам з них ніякої користі не буде, але міський молитовний дім з міцного каменю. Там ви будете в безпеці. Я був усередині, там гарний великий камін. Звісно, перевірте спершу комин, бо треба, щоб добре тягнуло ті день-два, поки вам доведеться там пересидіти. На дрова можете набрати дощок із хат.

      – Що таке старкбласт? – запитала Сюзанна. – Ураган?

      – Так, – кивнув Роланд. – Але я таких не бачив уже багато-багато років. Пощастило, що з нами Юк. Хоча якби не Бікс, я б і не зрозумів. – Він стиснув старому плече. – Дякую-сей. Ми всі кажемо спасибі.

      7

      Елінг на південно-східному березі річки загрожував от-от перетворитися на руйновище (втім, як і решта Серединного світу). На бантинах висіли донизу головами кажани, по стінах гасали жирні павуки. Усі зітхнули з величезним полегшенням, коли нарешті вибралися звідти на відкритий простір. Бікс прив’язав пліт і приєднався до них. Усі по черзі його обняли, обережно, щоб не стискати надто сильно і не пошкодити крихких старечих кісток.

      Коли обійми скінчилися, старий витер очі, нахилився і погладив Юка по голівці.

      – Подбайте про них, сер трокен.

      – Юк! – відповів шалапут. – Бікс!

      Старий поромник випростався, і всі знову почули, як риплять його кістки. Він поклав руку на поперек і скривився.

      – Як думаєте, зможете переправитися