Вітер у замкову шпарину. Темна вежа IV (продовження). Стивен Кинг

то була перелякана жінка, що пригортала до себе двох дітей, а третя дитина – немовля – висіла в неї на шиї в слінгу. Ще був старий фермер, наполовину мутант, у якого з кутика рота звисало й посмикувалося щупальце. Цих людей Едді й Сюзанна не помітили, не відчули вони й інших, які (Роланд був цього певен) ховалися в лісі та у високій траві на всьому шляху їхнього простування. Едді та Сюзанні ще багато чого слід було навчитися.

      Утім, деяких навичок вони все-таки вже набули. Бо Едді спитав:

      – Це ті, кого Юк весь час нюхом чує позаду?

      – Не знаю. – Роланд хотів було додати, що у дивних пухнастикових думках було присутнє ще щось, але вирішив промовчати. Стрілець багато років провів без ка-тету, і для нього стало звичкою тримати все в собі. Звичкою, якої йому треба було позбуватись, якщо він хотів, щоб тет залишався міцним. Але не тепер, не цього ранку.

      – Ходімо, – сказав він. – Я певен, Джейк чекає нас попереду.

      2

      За дві години, незадовго до полудня, вони піднялися на схил і там зупинилися. Під ними поволі котила свої води широка ріка, свинцево-сіра під захмареним небом. На північно-західному березі (з їхнього боку) стояла споруда, зовні схожа на клуню й пофарбована в колір такого яскравого відтінку зелені, що мовби волав до мовчазного неба. Вхід у клуню чорнів над самою водою на палях тієї самої зеленої барви. До двох паль було прив’язано товстелезним тросом великий пліт, дев’яносто на дев’яносто футів[1] завбільшки, розмальований у червоно-жовті смуги. Посередині стирчала висока дерев’яна жердина, схожа на щоглу, тільки без вітрил. Перед щоглою було розставлено декілька плетених крісел, повернутих до берега річки, ближчого до них. В одному зручно вмостився Джейк. А поряд з ним сидів старий чоловік у неосяжному солом’яному брилі, мішкуватих зелених штанях і лонґбутсах. На ньому була тонка біла сорочка – такі в світі Роланда називали «слінкам». Джейк і старий наминали величенькі на вигляд брутерботи. Від цього видовища рот у Роланда наповнився слиною.

      За ними, на краю помальованого по-клоунськи плота, сидів Юк і захоплено вдивлявся у своє відображення у воді. А може, у відображення сталевого троса, натягнутого вгорі над річкою.

      – Це Вайє? – спитала Сюзанна у Роланда.

      – Атож.

      Едді хитро всміхнувся.

      – Вайє моє… – Він здійняв руку над головою і помахав. – Джейку! Гей, Джейку! Юк!

      Джейк помахав у відповідь, і хоча до річки та плота, пришвартованого біля її берега, лишалося чверть милі, всі вони, однаково гострозорі, побачили вдалині білі хлопчикові зуби, коли той широко всміхнувся.

      Сюзанна склала долоні ківшиком і приклала до рота.

      – Юк! Юк! До мене, зайчику! Іди до мами!

      Пронизливо повискуючи (то був і весь гавкіт, на який він міг здобутися), Юк помчав через пліт, зник у клунеподібній споруді й виринув уже на їхньому боці. Він припустив стежкою з прищуленими вухами і сяючими золотистими очиськами.

      – Тихенько, зайчику, а то інфаркт заробиш! –

1

– 30 x 30 м. (Тут і далі прим. пер.)