Вітер у замкову шпарину. Темна вежа IV (продовження). Стивен Кинг

Він опустився на одне коліно. У безвітряній тиші дня Роланд почув, як зарипіли старечі суглоби.

      – Хайл, стрільцю. – Старий приклав до лоба кулак, набряклий від артриту. – Вітаю тебе.

      – Підведися, друже, – сказав Роланд, у душі сподіваючись, що старий справді їм друг. Але Джейк начебто вважав саме так, а Роланд звик довіряти його інтуїції. Не кажучи вже про шалапутову. – Встань, прошу.

      Зробити це старому було важкувато, тому Едді ступив на пліт і простягнув йому руку.

      – Дякую, синку, дякую. Ти теж стрілець, а чи ти учень стрільця?

      Едді запитально глянув на Роланда. Той не подав жодного знаку, тому Едді перевів погляд на старого, здвигнув плечима і розплився в усмішці.

      – Усього потроху. Я Едді Дін із Нью-Йорка. А це моя дружина Сюзанна. А це Роланд Дескейн. З Ґілеаду.

      Очі поромника округлилися.

      – З Ґілеаду минулих літ? Правду кажете?

      – З Ґілеаду минулих літ, – підтвердив Роланд і відчув, як з глибин серця підіймається не звичне для нього відчуття скорботи. Час був обличчям на воді. Так само, як і велика річка перед ними, він тільки плинув і плинув.

      – Тож ласкаво просимо на борт. Ми з цим юнаком уже заприятелювали, так. – Юк заскочив на великий пліт, і старий нахилився, щоб попестити його по піднятій голівці. – І з цим юнаком теж, чи не так, друже? Пам’ятаєш, як мене звати?

      – Бікс! – дзявкнув Юк і знову повернувся до північного заходу, здіймаючи пичку. Його оченята з золотистими обідцями захоплено дивилися на рухому колону хмар, що пливла Шляхом Променя.

      4

      – Чи бажаєте попоїсти? – запитав у них Бікс. – Харч у мене простий і скромний, одначе всім, що є, я радо з вами поділюся.

      – Ми будемо дуже вдячні, – сказала Сюзанна і подивилася на трос, що діагоналлю перетинав річку. – Це ж у вас пором, правда?

      – Ага, – кивнув Джейк. – Бікс мені сказав, що на тому боці річки живуть люди. Не дуже близько, проте й не далеко. Він думає, що то фермери, які вирощують рис, але вони до річки не надто часто приходять.

      Бікс ступив з великого плота на берег і зайшов у елінг. Едді дочекався, поки старий зашарудить усередині, нахилився до Джейка і тихо сказав:

      – Він як, нормальний?

      – Нормальний, – підтвердив Джейк. – Нам по дорозі, а він буде радий когось перевезти. Каже, роками вже нікого не возив.

      – Не сумніваюся, – кивнув Едді.

      Бікс вийшов, несучи плетений кошик, який одразу ж підхопив Роланд, щоб старий не поточився і не впав у воду. Незабаром вони вже всі сиділи у плетених кріслах, наминали брутерботи з начинкою з якоїсь рожевої риби. Риба була в’ялена і смачна.

      – Їжте все, що на вас дивиться, – припрохував Бікс. – У річці повно бичків, вони нормальні. Мутантів я викидаю. Колись давно нам наказували викидати погану рибу на берег, щоб вона не розмножувалася, і до певної пори я так і робив, але тепер… – Він знизав плечима. – Живи й давай жити іншим, от що я вам скажу. Як людина, котра прожила досить довго, я вважаю, що маю право це казати.

      – А скільки ж вам років? – поцікавився Джейк.

      – Після