Вітер у замкову шпарину. Темна вежа IV (продовження). Стивен Кинг

спитав Бікс. – Що я сказав? Як я попросив чогось, чого ви дати не можете, благаю вашого прощення.

      – Ні, зовсім ні, – запевнив його Роланд. – Просто Лад…

      – Лад став порохом на вітрі, – пояснила Сюзанна.

      – Ну, скажімо так, не зовсім порохом… – промовив Едді.

      – Попелом, – уточнив Джейк. – Таким, що світиться у темряві.

      Бікс трохи замислився, відтак повільно кивнув.

      – Я б хотів почути все в подробицях. Чи ту частину історії, яку ви встигнете повідати за годину. Рівно стільки ми будемо переправлятися.

      5

      Бікс обурився, коли вони запропонували свою допомогу в підготовці до відплиття. Сказав, що то його робота і він ще здатен її виконувати, нехай і не так моторно, як колись, коли на обох берегах річки ще були ферми й кілька маленьких точок, де процвітала торгівля.

      У будь-якому разі, великих зусиль ця робота не потребувала. Він виніс з елінгу табуретку і великий рим-болт, приставив табуретку до щогли, щоб начепити рим-болт на її верхівку, потім закріпив його на тросі. Заніс табуретку назад у елінг і повернувся з великою металевою рукояткою у формі великої літери Z. Її він поклав з певними церемоніями біля дерев’яного укриття на дальньому боці плота.

      – Глядіть не викиньте це за борт, інакше я ніколи не повернуся додому, – попередив він.

      Роланд присів навпочіпки, щоб краще роздивитися. Помахав Едді та Джейку, щоб вони підійшли до нього. І показав на слова, викарбувані на навскісній лінії букви Z.

      – Тут написано те, що я думаю?

      – Ага, – підтвердив Едді. – Північний центр позитроніки. Наші давні друзяки.

      – Біксе, давно у вас ця річ? – спитала Сюзанна.

      – Навздогад – років, може, з дев’яносто чи більше. Там є одна підземна схованка. – Він неясно махнув рукою кудись у бік Зеленого палацу. – Вона довжелезна, тягнеться на багато миль, і там повно речей, які належали стародавньому народу. Вони чудово збереглися. Над головою досі лунає музика, така дивна, що ви такої й не чули. Від неї в голові каша. І залишатися там довго не можна, бо після цього тебе обсипле чиряками, ти будеш блювати і зуби повипадають. Якось раз я там був. Більше – ні ногою. Я думав, що помру.

      – То у вас не тільки зуби повипадали, а й волосся? – спитав Едді.

      Бікс здивувався, але потім кивнув.

      – Так, трохи випало, та відросло назад потім. Це руків’я, воно, знаєте, зі шталі.

      Едді на мить замислився, та потім збагнув, що старий мав на увазі «сталь».

      – Готові? – запитав у них Бікс. Очі в нього були такі самі ясні й блискучі, як у Юка. – Чи можу я відчалювати?

      Едді приклав руку до голови й рвучко відсалютував.

      – Так, капітане. Пливемо до Острова скарбів, так-так!

      – Роланде з Ґілеаду, підійди й допоможи мені з мотузками, коли твоя ласка.

      І Роланд охоче взявся допомагати.

      6

      На хвилях неспішної течії річки пором повільно просувався вздовж діагонального троса. Роландів ка-тет по черзі розповідав старому поромнику про місто Лад і те, що їх там спіткало, а довкола них