Дороги, які нас вибирають. Юрій Мушкетик

бар’єри, а з ними, можливо, надто дрібною наша праця, наші обережні кроки, бо сьогодні можна вільно говорити і писати, й мислити. Впали неприховані пута… Щоправда, ми ще не зовсім гожі звести до сонця руки, дуже довго гнули їх до землі кайдани, й хилить їх долу новітня біда, й та сама в новітній одежі. Дуже довго висіли над нами всі оті застороги, заборони, покари. Та й життя нині складається непросто. Живемо в тривожному світі, в зоні посиленого ризику – в плані широкому й вузькому. У широкому – немає ладу у вселенському ковчезі, й якщо не зможемо виробити якийсь один погляд на світ, на самих себе, прилучитися до спільних аварійних дій, то приведемо до загибелі ковчег. І на нашій національній палубі скрута. Чимало старших офіцерів, штурманів лише вдають, що вивіряють шлях на національну зорю, клопочуться добробутом матросів і пасажирів, насправді ж є піратами, мародерами власного народу. Та й сам народ… Імені мого народу по світу як не знали, так і не знають, це, як у маленькому містечку, не знають імен бідняків, а знають багатіїв, крамарів, лихварів. Нас не знають бо нічого не звоювали, нічого не загарбали, а жили своїм. Почули про нас з нашої біди з Чорнобиля, трішки з невдатної Помаранчевої революції, та й повідвертали морди до своїх форм слова суверенітет, право та свобода – то тільки для них, а десь там нехай воно все згорить. Зрозумівши, що на них не дує, відвернулись, все забули. Але все це інша тема, яка пишеться на наших очах. Ми ж писали свою тему, котра творилася на підступах до нинішньої широкої теми й може хоч дрібочкою прислужилася до осягання того, як не просто жилося раніше, як треба дорожити здобутим, берегти його, розбудовувати, і не зітхати по тому, що минулося. Не повторювати недавніх помилок.

      Ми всі, майже без винятку, письменники, чиє шкільне виховання розпочалося в передвоєнні роки й закінчилося після війни в диму переможної ейфорії (й ті, що трохи перед нами, й ті, що трохи після нас) – жертви політичної та естетичної радянської системи, неправильних установок, начал, викривлених поглядів, застрашливих батога і ґратів, розбещуючих підохочень. Усе разом, загнане в обойми, патронташі, патронники енциклопедій, підручників, довідників, словників, творило свій вплив, який переборювали повільно, важко під впливом самого життя і лун, які докочувалися.

      Ми не отримали найпершого, найпростішого основного начала (яке мали Шевченко, Мирний, Толстой і всі інші «класичні» письменники) – неухильного служіння істині, правді, дошукування, віднайдення її. Сама істина, правда були вивернуті нагору вовною, закамуфльовані, викривлені, нас навчали безсумнівно брати на віру підручникові тези, нас приголомшили, підломили, взяли в полон слова «вперше в світі», «вперше в історії» і якщо хтось знаходив якість неузгодження, розходження з цими істинами, то й вони були відкориговані – «в ім’я людства», «великого майбутнього» треба чимось поступатися, заплющувати очі.

      Ми не знали глибоко і самого «основоположного» вчення, марксизму, нам вбивали догми, привчали, змушували брати їх