Дороги, які нас вибирають. Юрій Мушкетик

разом додому. Так вона сказала: «Проведеш мене додому».

      І я прийшов. І провів. І вдруге, і втретє… Але Галка була непостійна, фривольна; одного разу вийшов з клубу, дивлюся, де Галка, вона мала на мене чекати, а хтось мені й каже: «Галка пішла з Костею». Наступного дня різко виказав їй її зраду, вона в такому ж тоні відказала мені та розсварилася.

      А вже наступна любов була в університеті. Я їхав складати вступні екзамени з підручниками в фанерному, обтягнутому зеленим сукенцем чемодані, засмаженою куркою і сорока карбованцями в кишені. Я вперше їхав до Києва, не знав, куди буду вступати: шкільні вчителі радили в технічний вуз (я добре знав математику), особливо учитель фізики: «Вступай в інженерно-будівельний», його син був інженером-будівельником.

      Отже, часто не ми вибираємо дороги, а вони нас. Мені кортіло в Інститут цивільного повітряного флоту, там синя форма і пілотський кашкет з розпростертими крилами: «от би приїхати в такій формі до своїх дівчат». Будівельний інститут відкинув одразу: там основний предмет креслення, а воно в мене не найкращого чину, я – неохайний. І от з вокзалу я пішки прийшов до університету (чув про такий), поїзд прибув дуже рано, я ліг у парку Шевченка в кутку на лавочку, підклавши чемодана під голову («в городі самі «чужі», можуть поцупити»), й заснув. Прокинувся від плюскоту води: молоденька дівчина-двірничка поливала доріжки. Я взяв у неї шланг, напився. Пирснув на неї, вона на мене (молодість) і поволікся до університету. Стояв перед двома щитами, де перераховували всі факультети, й вибирав. Мушу сказати, що я був певен у тому, що вступлю, бо вчився на п’ятірки, перечитав книги всієї шкільної бібліотеки. Вибрав «западноєвропейський» відділ (стояв перед щитом з російським текстом) філологічного факультету; звучить же як! Там я вивчатиму західноєвропейську літературу. Черга здавати атестати – величезна, я здав, склав екзамени й вступив. За цей час не тільки з’їв курку й спечені матір’ю коржики, а й проїв майже всі сорок карбованців. Останні дні жив на іржавій тюльці і напівгнилих помідорах по п’ять копійок за кілограм. А вступивши, продав на товчку, який був просто на тротуарі на вулиці Леніна, підручники, й пішов з таким самим щасливим абітурієнтом у ресторан. Бо ж читав про ресторани у романах. І їжу обирали, не якийсь борщ чи суп, а «омлет с яйцом и гренками», і не кашу чи картоплю, а чахохбілі. Побачивши, що офіціантки ходять у білих кокошниках, ми й собі хотіли одягнути на голови складені на тарілках перед нами пілотками білі серветки, але нас зупинив чоловік за сусіднім столом. І вилаяв офіціантку, що збиткується над сільськими хлопцями: подала бульйон – водицю, в якій плаває яйце, а грінки принесла хтозна коли («вы уже съели, а я гренки несу»), і до чахохбілі подала не ложечки, а виделки. Звідтоді, де б я не бував тут чи за кордоном, я не замовляю страви, якої не знаю.

      Університет ще тоді стояв у руїнах, ми бігали по школах, тільки загальні, потокові лекції слухали в сусідньому з червоним корпусом великій, пофарбованій у жовте будівлі. Навчання