Дороги, які нас вибирають. Юрій Мушкетик

насамперед ми серйозно вчилися. Не забуваються деякі викладачі старої формації: Агапій Шамрай, Ілля Микитович Кириченко, обидва відомі україністи. Ілля Кириченко – академік, але їм українську мову викладати не дозволяли, перший викладав античну літературу, а другий – латинь у невеликій групі. Він був справжній вчений, словникар. І піднімалися молодші: не дуже молодший Арсен Іщук, довголітній декан факультету, порядний чоловік. Одному моєму знайомому, студенту кравець у селі пошив костюм військового крою, Іщук зазвав його в кабінет і каже: «Скинь, це ж мундир петлюрівського офіцера, тебе заберуть», студент кинувся до кравця, а той каже: «Я як шив, так і пошив, іншого крою я не вмію». І мали виключити з університету Олексу Мусієнка як сина «ворога народу» – виключав Степан Колесник, – а вже йшла реабілітація, і Іщук порадив швидко взяти довідку, що батьки реабілітовані, й Олекса просто на зборах подав її до президії.

      Викладачку старослов’янської мови Зінаїду Животкову звільнили з роботи, бо хтось доніс, що вона ходить до церкви.

      Звичайно, молодість, то таки молодість. Багато цікавого, багато веселощів і реготу. Ось ми дожилися, до стипендії два дні, а в нас порожньо в кишках. Хочеться їсти. Почали шарити в тумбочках. У одного знайшли торбинку сушених фруктів, у іншого – крохмаль. Зварили кисіль, на кухні, у відерній каструлі. Несли в кімнату під дзвін гітари, мандоліни і двох каструльних кришок. Кисіль гарячий, поставили на підвіконня – нехай прочахне. А самі застелили газетами довгого стола, виклали ложки, порізали хліб – нашкребли на нього копійки. Чекаємо. І тут хтось відчинив двері, рами – подвійні, торох! – каструля з киселем полетіла за вікно. Ми оніміли: під вікном тротуар (третій поверх), а якщо когось вбили. До вікна, але – слава Богу, тільки якась пара біжить далеко й обтріпується. Комендант наказав нам оддирати од киселю стіни хоч і зубами.

      І все ж, як я вже сказав, було чимало серйозного. Серйозно ми, ще початківці, думали про власну творчість. З нашого курсу, навіть з групи, вийшло п’ятеро членів Спілки письменників України. Це, окрім мене, Анатолій Косматенко, Сергій Плачинда – рвійний, беручкий, уважний прозаїк, Юрій Петренко і Петро Сингаївський. Петро Сингаївський сам збив себе зі шляху. Він, як і всі ми, розмовляв українською мовою, але мав великий чемодан збірок тогочасних російських поетів і сам писав російською мовою. Довгий час не читав своїх віршів, заінтригував нас, бо прослухавши когось казав: «юринда». А потім якось напився й почав читати свої, й заслужив те саме визначення. Начитався Єсеніна і писав під його впливом, стихія російської мови була йому чужа, і вірші були роблені. Значно пізніше перейшов на українську мову.

      Косматенко вже почав друкувати свої байки в газетах і журналах, а про себе я скажу далі. Ми ходили на літературну студію, вже аспірантом я був керівником студії, а Василь Симоненко – її головою, ми часто зустрічалися, планували заняття, читали вірші студійців, але справжньої близькості між нами не сталося, либонь, я не