Дороги, які нас вибирають. Юрій Мушкетик

за тебе дівкою, або молодою молодицею, і тобі увесь день жаско, і увижається тобі щось таке… про що соромно і приємно думати.

      А вже з років тринадцяти, з чотирнадцяти тебе починають змагати гріховні думки, не те щоб зовсім гріховні, але думки про осіб протилежної статі. І ось увечері, отакі горобці й отакі синиці, збігаємося «на ріжку» – на вигінці, і вже майже в сутінках граємось в «мурушки», в квача, ганяємось за дівчатами, й намагаємось упіймати так, щоб вхопити за груденята, у декого вони вже помітні, і йдеш додому, і долоня горить, і заснути не можеш до опівночі. А ще хтось і скаже: «Я мацнув, а в Ольги там отакенні». Але все це «виграшки». А було і серйозно. У сьомому класі (ми були переростки, два роки за окупації не вчилися) мені впала в око дівчина Ніна, і впала приворожуюче. Кругловида, чорна-чорнява, вона на кожному уроці підносила руку і відповідала дзвінко-дзвінко, і очі її блищали. Я пас її очима на передній парті, на перерві, на фізкультурі, не наважуючись підійти, тільки інколи «як ти розв’язала оцю задачку?». Я був певен, що вона не помічає моїх поглядів і мене самого, аж якось вона сказала в школі: «Ходімо разом». І я почав проводити. І був геть наївним. Я їй цитував вірші Байрона, розповідав про далекі світи, про що вичитав у книжках і журналах, але ті світи були дуже далекі і вони не діяли. А я не наважувався її обняти, а то й перевірити, від чого так відстовбурчується на її грудях кофточка, а відстовбурчувалася вона вже дуже помітно. Не знав, що в глибині своєї таємниці вона жде того. І дождалася іншого нашого однокласника. Та ще ж він залишився з нею в селі, а я пішов «на війну». То було кретинне рішення якоїсь високої дебільної голови: після восьмого класу хлопців відправили до військових таборів. Озброювали нас у районному військкоматі, в Ніжині: гвинтівка-трилінійка, лопатка, протигаз; на відділення, на десять хлопців – ручний кулемет Дегтярьова, а на взвод – станковий «Максим». Хлопці з війною в голові одразу кинулися до кулеметів, але пізніше виявилося, що це кара Господня, в щоденних походах гвинтівку закинув за плече, а кулемет треба котити, й три кулеметники всю дорогу сваряться, чия черга, міряють відстань кроками. Та й «дігтяр» з дисками важенний. І потім трапилося так: вночі нас погнали в поле, там окопалися, стріляли по «ворогу» дерев’яними кулями, які миттю згорали; ми, щоб не чистити після стрільби гвинтівки, кожен закладав свої патрони в «ручняк», стріляв і здавав гільзи; так-от, лежимо ми, стріляємо, а тоді нас підняли в атаку і ми побігли, а коли вернулися в табір, виявилося, що кулеметники загубили «Максима», бо ж сперечаючись, кому його тягнути, покинули в бур’яні. Потім ротою пів дня шукали його. Отож зброю видавали в повні, а форму, одяг – ні, а яка мати віддасть синові в муштру останні ціленькі штани і сорочку, тож усі були в латаному і рваному. Якось наш старший йшов збоку строю, а тоді вхопився за живіт і зігнувся в реготі: «такої банди, мабуть, ще ніхто не бачив». І добиралися ми з Ніжина до Седнєва за Чернігів своїм ходом і хто як міг.

      Після війни ще валялося до біса патронів, як ми