Книга Розчарування. 1977–1990. Тимур Литовченко

Я крикнула татові щось образливе. Він не звернув уваги… або принаймні зробив вигляд, що не звернув. Тоді я дуже розлютилася, кинулася до огорожі бульвару, перемахнула через неї… і одразу потрапила під колеса автівки! Як зараз пам’ятаю: виск гальм, потужний удар, нестерпний біль і крізь якісь нібито друзки свідомості – сповнені болю й відчаю очі! То були вони удвох: і мій тато, і Спартак. Далі було тривале лікування. А потім мені сказали, що я на все життя лишуся прикутою до інвалідного візка. Тато впав у розпач, кинув свою коханку, але мама його не пробачила і подала на розлучення. Тепер ти знаєш все.

      Валерка слухав Гертруду, при цьому по його обличчю котилися сльози.

      – І що, невже нема ніякої надії?..

      – Жодної надії, – запевнила його дівчина.

      Хто ж тоді міг знати, що вона помиляється?..

      Канівська ГЕС, початок вересня 1978 року

      В кабінет постукали, й Синенко гукнув:

      – Хто там? Заходьте!

      Проте ледь ковзнувши поглядом по постаті візитера, посміхнувся:

      – А ти, тезку, міг би й без стуку зайти.

      – А раптом не можна?

      – Не можна що?..

      – Ну-у-у, я знаю… Ти ж начальство.

      Розгублено знизавши плечима, Кайстрюк затупцяв на місці. Синенко знов посміхнувся, кивнув на приставлений до столу стілець і пояснив:

      – У мене тут робочий кабінет між іншим. А в робочому кабінеті займаються саме роботою, а не тим, про що ти міг подумати.

      – І про що ж це я подумав, по-твоєму? – обережно поцікавився Кайстрюк, відчуваючи прихований розіграш, на які його тезко був справжнім майстром.

      Утім, попри очікування, Синенко відповів невигадливо:

      – Я, Іване, наприкінці робочого дня на робочому місці не випиваю, отож заходити до мене можна без стуку.

      – А якщо у тебе нарада якась чи не знаю що?

      – Облиш, – махнув рукою Синенко, – я ж не директор нашої ГЕС, щоб «п’ятихвилинки» о шістнадцятій нуль-нуль влаштовувати. Отож давай-но припинимо розігрувати «товстого» й «тонкого»[12] та поговоримо по душах про те, заради чого я тебе запрошував.

      – Он як? Отже, по душах поговорити хочеш… А я думаю, чого це ти такий серйозний, чому не шуткуєш і не балагуриш, як зазвичай.

      – Я, Ваню, пошуткувати завжди радий – ти мене знаєш. Але не тоді, коли душевний стан мого найкращого друга дитинства змушує хвилюватися.

      – А-а-а, он як… А я, зізнаюся чесно, вирішив, що ти мені під кінець робочої зміни збираєшся доручення якесь дати, чи що…

      – Доручення? Гм-м-м…

      Синенко дістав з кишені пачку болгарських цигарок «Родопі», видобув звідти одну, чиркнув сірником, глибоко затягнувся й видихнув разом зі струменем сизуватого диму:

      – Ти закурюй, тезку. Закурюй, якщо хочеш. А стосовно доручення, то я ж чітко попросив завідувача гаражем: такі-то справи, попроси Ваню Кайстрюка, щоб зазирнув до мене о четвертій вечора, – бо є до нього розмова. А що тобі завгар передав натомість?

      – Передав, аби о шістнадцятій

12

«Тонкий і товстий» – оповідання Антона Чехова, що різко висміює звичаї, притаманні чиновницькому середовищу Російської імперії: лицемірство, догідливість, плазування перед начальством та ін.