Книга Розчарування. 1977–1990. Тимур Литовченко

цей час Валерка тільки й думав, що про сусідську дівчину Гертруду, яку побачив під час оглядин. Ремонт завершили, і сім’я Голомозих нарешті перебралася в нову – тепер уже окрему квартиру. Щойно були перевезені й розставлені всі речі, як Валерка кинувся на другий поверх і почав дзвонити в усі дзвінки, яких там виявилося чомусь аж чотири!.. Хвилин за десять двері нарешті скрипнули, і в дверному отворі постав двометровий стариган, вдягнений у довгу лляну сорочку і чорні засмальцьовані штані. Його сива борода і довге біле волосся трохи налякали Валерку, отож він мовчки затупцяв на порозі.

      – Ти до кого прийшов, юначе? – запитав нарешті дивний стариган.

      – Я до Гертруди…

      – Не знаю такої, – дивний старий рішучо мотнув головою, від чого довге білосніжне волосся розпушилося, немов лев’яча грива.

      – Вона тут живе, наприкінці коридора. Я бачив, – наполягав Валерка.

      – Немає тут ніякої Труди!

      – Не Труди, а Гертруди. Я ж бачив…

      – Там художники майстерні тримають, нема їх зараз, – неохоче пробуркотів старий, чомусь набурмосившись.

      – Га-а-а?..

      – Вони рідко тут з’являються. Все, забирайся звідси геть.

      Валерчиному розчаруванню не було меж, проте здаватися він не збирався. Саме зараз у Києві на Львівській площі завершувалося спорудження Республіканського Будинку художника[10], отож підприємливий юнак взяв за звичку вирушати туди після школи і тинятися біля входу, запитуючи всіх і кожного, хто проходив повз нього:

      – Перепрошую, будь ласка, скажіть, а ви художник чи ні?..

      Ясна річ, переважно йому траплялися будівельники, проте вистачало і тих, хто займався оздобленням інтер’єрів майбутнього «храму мистецтв». З ними у Валерки починалися дуже правдоподібні розмови на тему: хто би з творчих людей міг би приватним чином допомогти його батькам оформити інтер’єр нещодавно отриманої квартири?.. Головне при цьому було посилатися в розмові на батькових знайомих, які рекомендували якусь художницю, котра мала майстерню на Старому Подолі біля Житнього ринку – от тільки тато випадково загубив адресу, бо постійно роз’їжджає у відрядженнях. А ті, хто давав рекомендацію, поїхали чи то в Саратов, чи то в Горький[11], чи то у Волгоград… Коротше, поїхали далеко і надовго. А хто там майстерню має?..

      На перший погляд здавалося, що обраний юнаком спосіб дій не дасть жодних результатів. Тим не менш тижнів за три він таки роздобув хатній телефон такої собі Ірини Левкун – художниці й (що значно важливіше!) матері Гертруди. Не відкладаючи справу в довгу шухляду, Валерка негайно скористався заповітним номером. Слухавку взяла сама дівчина, отож цілих півгодини вони весело базікали, немов давні знайомі. На Валерку чекала іще одна дивина: виявляється, Гертруда жила в районі… Львівської площі – зовсім неподалік від Будинку художника!.. Сприйнявши це як добрий знак, він кинув у слухавку:

      – Ну що ж, «Героїне труда», чекай на мене в гості зараз же!

      І не слухаючи заперечень, кинув слухавку.

      А за сорок хвилин уже стояв під будинком і терпляче чекав,

10

Будинок художника був споруджений у Києві в 1977–1978 роках.

11

Тепер – Нижній Новгород.