Лицарка Корони. Ганна Гороженко

крісла. У куті зали весь цей час за писарським столом Василь Борзобагатий спокійно заповнював канцелярську книгу. Він не звертав увагу на суворий тон батька і переляканого прохача. Йона глибоко вдихнув дражливий аромат і нарешті гучно чхнув, витер рукою носа і розвернувся до сина.

      – Ну що, Васильчику, готовий до подорожі у Вільно? Королівна Анна Ягеллонка хоч стара дурепа – але ти маєш затриматись при дворі якнайдовше. Хай твоя дружина зарадить тобі у тому, хай поулещує королівську клячу. А ще, головне, – заведи дружбу з Вишневецькими та Острозькими.

      Василь саме поставив крапку у книзі, опустив перо і присипав папір піском, аби той всмоктав залишки чорнил.

      – Анна хоче двоє сіл у привінок, – байдуже промовив молодший Борзобагатий.

      – От хвойда! – випалив Йона, – Не в її стані торгуватись!

      Єпископ глянув у вікно, ще раз принюхався і вже спокійніше продовжив:

      – Я і з цим розберуся, синку…

* * *

      Княгиня Сокольська у жалобній сукні з високим гофрованим комірцем та срібним ланцюгом на шиї сиділа на лаві біля ганку, очікуючи на бричку, що саме мала повезти її до єпископського палацу. Жінка зупинилась у кам’яниці свого дядька, князя, який прохолодно відреагував на намір племінниці вийти заміж за Василя Борзобагатого. Але й переступати єпископу дорогу він не бажав. Тож роздратований дядько Анну уникав і своє спілкування цими днями звів з нею до щоденного вітання та прощання. Сама княгиня проводила все більше часу із братом Марком. От і цього разу – він був поруч, розташувався на мармуровій лаві під кроною старої липи на ганку луцького палацику Сокольських. Марк, молодший за Анну на декілька років, змалечку зростав із нею і був найближчим і найріднішим їй з усіх. Він саме простягнув руку до Анниного лиця і обережно поправив на її голівці мереживну сітку, під якою збилось волосся.

      – Ти знаєш, що не мусиш цього робити? Ти ж можеш відмовитись, – брат провів рукою по щоці жінки.

      Анна вперто мовчала, вип’ячивши нижню губу. Не до вподоби їй був осуд і застреження родичів. Але Марк вів далі, лагідно, наче промовляв не до дорослої жінки, а до нерозумного маляти.

      – Аничко моя, виходячи за Борзобагатого ти ж багато що втратиш. Він простий шляхтич, до того ж із низів, може й шляхетство його батько взагалі купив, а ти ж князівського роду. Ми ж від Рюриковичів. Ти ж розумієш, що, виходячи за Василя, втратиш усе? Твої майбутні діти князями вже не будуть. Та й невідомо, як приймуть в родині малого Андрійка.

      Анна згадала сина, який лишився на няньок у Чорному Лісі, та від того її погляд став ще суворішим. Вона підвелась і відступила від брата на крок.

      – Мене не цікавить шляхетність роду Борзобагатих, – її голос був твердий і холодний.

      – А що ж тебе цікавить, Аню?! – прогарчав Марк.

      В цю мить дерев’яна стара бричка, запряжена двома конями, з рипом підкотилась до воріт. Княгиня стрімко запригнула на підніжку, брат лише поспівав за нею. Візниця накрив коліна панів вовняною шкурою, всівся